Сьогодні вночі тебе так само немає поруч. Я знову один, а цей дім такий самий порожній і в ньому так само тихо, як і в ті години, дні, місяці після того, як наші шляхи розійшлися, і ми перестали бути разом. Лише вода тихесенько шумить у водопровідній трубі, та зрідка кашляне сусід за тонкою стіною, завиє собака на пустирі за вікном, або раптом стиха загуркоче холодильник. Але сьогодні тиша просто дзвенить цим почуттям: я просто дуже люблю тебе, рідна.
Сьогодні це зізнання особливе, ніби лише зароджується: воно не ранить душу так, як було вже сотні разів, а, вперше за довгий час, зігріває її. Я вже не хочу повернути тебе лише тому, що дні мої втратили сенс без мільйонів тих почуттів і фарб, якими ти їх наповнювала щомиті, коли ми були поруч, які були для мене власне життям. І просто через те, що, не маючи можливості бачити твоєї широкої і найдобрішої, найбажанішої, рідної і дорогої усмішки, мені хочеться вити від туги. Ти все ще тут, поруч; і, заплющивши очі, я, як завжди, можу доторкнутися до тебе або всього лиш усміхнутися тобі. Але ти ВЖЕ не зі мною. І я, звісно ж, багато що віддав би за один лише примарний шанс почати все спочатку, пробачивши одне одного й забувши все, через що наше кохання розклеїлося… Але, здається, вперше я не чекаю твого повернення як ліків, котрі вилікують ту тривалу хворобу, що я її так дбайливо й довго плекав. Я неймовірно хочу повернути тебе ― але вже… не хочу. Я просто люблю тебе, де б ти не була, й кому б не дарувала свою світлу усмішку.
Кожен день відтоді, як ми припинили спілкуватися, схожий на невеличке прожите життя. Спочатку я не хотів їсти, пити, спати, говорити, гуляти, дихати й узагалі БУТИ. Потім я лютував і зловтішався, малюючи у своїй уяві той момент, коли ми знову зустрінемося, і ти будеш просити в мене вибачення, а я, з виглядом мученика, підніму очі до неба й почну сумно бубоніти про розбите серце, яке ледь-ледь ожило і яке так легко знову спопелити. А коли злість вляглася, я став для себе самого добрим праведником, який кохає тебе настільки щиро й чисто, що навіть жаліє за те, що ти не можеш бути зі мною. Адже без моєї любові ти, моя дурненька маленька дівчинко, просто не зможеш бути щасливою на цьому світі! Цей калейдоскоп призупинився лише тоді, коли мене вперше осінила вбивча думка про те, що я сам, через власну дурість, наламав дров, і та єдина причина, через яку ти попросту ніколи вже не повернешся ― це я, власною персоною.
А потім, раптом, в одну мить, книга нашого спільного життя розпалася на безліч дрібних шматочків-оповідок, ніби чашка, що після падіння розбивається на мільйон сяючих уламків, де кожен з уламків ― це мій неправильний вчинок, помилка, омана, що розбили кохання й зараз так ясно постали переді мною. І на світ з’явилася повість про те, що буває, коли покладаєш всі сподівання свого життя на людину, а не на Бога, і до чого може призвести піднесення своєї коханої на п’єдестал єдиної життєвої надії, опори й сенсу всього твого існування. Там розповідається про те, якими дурними, безглуздими й болісними для нас обох були мої пошуки розради не в молитві, не у виправленні себе і не в прощенні тих, хто мене «образив», а в гидкому скиглінні про «себе, хорошого» і про «них, гадів», яке тобі так часто доводилося вислуховувати. У цій книзі є розділ про те, що не можна володіти людиною, її не можна прив’язати до себе, як собаку на ланцюг, і заховати її від решти світу, від батьків, друзів, рідних і знайомих. Про те, яка ж це помилка ― замість того, щоб прийняти людину як яскраве, неповторне й дивовижне творіння Боже, намагатися переробити її, вкладаючи в неї досвід власних невдач, марень, прагнень і бажань, намагатися підмінити живу й гарячу душу холодною, ідеальною картиною.
Усе це можна було б пережити, зрозуміти, пробачити й перебороти ― адже з такими перешкодами доводиться боротися багатьом серцям, в яких живе любов. Найсумніша частина очікує нас у кінці: в ній герої зіштовхуються з тим, що закоханість може зненацька проминути, в один момент її може не стати, вона зникне, розвіється як попіл за вітром, а почуття втратять усі яскраві фарби. І якщо кохання базувалося лише на пориві й пристрасті ― тоді ти просто не захочеш знову тягнутися до людини, як би вона не намагалася і якою б хорошою не була насправді. У тебе зникає будь-яке бажання затриматися з нею довше, просто помовчати, сидячи обійнявшись, і не думати про те, що тобі далеко їхати додому до батьків чи завтра рано прокидатися на роботу. І ти ніколи не дізнаєшся, що при цьому буде думати твоя друга «половинка», доки, через деякий час, сам не потрапиш в таку ж ситуацію ― тільки цього разу тобі вже доведеться самому пройти шлях того, до кого тобі не вдалося втримати кохання в своєму серці.
Але ще тут є мій найулюбленіший, великий і світлий розділ, в якому йдеться про те, як, намагаючись хоч якось упоратися з усім цим безумством, що охоплювало мене після нашого розриву, я зустрів людину, котра змусила мене молитися, і як я вперше замислився над тим, чому постійно прошу в Господа прощення за свої гріхи, і що ж це таке ― гріх, за який мені повинно бути так соромно? У цьому розділі я купую свою першу духовну книгу й починаю ДУМАТИ, вимкнувши радіо й телевізор. А потім відбувається диво, і я зустрічаю старого товариша, який веде мене до Іонинського монастиря. Я потрапляю на літургію, вперше намагаюся вслухатися й зрозуміти слова богослужіння, і раптово опиняюся серед людей, які всміхаються один одному так відкрито й по-доброму, ніби вони всі ― члени однієї великої родини! Такого я не бачив ще жодного разу в своєму житті, хоча, мабуть, саме цього завжди шукав. А далі благодатний сюжетний вихор веде мене крізь диявольські перешкоди невпевненості, удаваної сором’язливості й терня вперше усвідомленої гордині. І приводить до першої щирої сповіді, під час якої я, задихаючись під єпитрахиллю, панічно очікую, що земля от-от розверзнеться під моїми ногами; і після якої, незважаючи на всі прочитані книги, до мене не прийшло відчуття миттєвого прощення. І як Господь знову й знову веде мене крізь сумніви й показує найбільше і найщиріше щастя, яке тільки може відчути людина у своєму житті ― щастя Святого Причастя.
Так моя печаль виявилася тими єдиними, гіркими й неприємними ліками, що були здатні вирвати мене з лап душевного недугу, який сам став моїм життям. Так найбільша біда несподівано привела мене до найбільшої радості.
Цей том пишеться вже стільки часу, що я збився з рахунку кількості місяців. І кожного дня мені здається, що все вже скінчилося, і останню сторінку майже перегорнуто ― але приходить річниця нашого знайомства, або просто яка-небудь дрібниця нагадує мені про тебе ― і рука знову тягнеться написати тобі коротеньку смс-ку, і все починається спочатку. І з доброго християнина, який намагається полюбити ближнього, я перетворююся на шаленого власника, у якого відібрали щось таке, з утратою чого йому так нестерпно важко змиритися.
І саме сьогодні вночі, у цій дзвінкій тиші, до мене вперше прийшла впевненість у тому, що нескінченна оповідь підходить до щасливої розв’язки. У цьому хеппі-енді немає радісного весілля, батьки не змахують скупу сльозу, благословляючи на довге спільне життя, і молодята не відпливають на білосніжній яхті назустріч заходу сонця, не випускаючи один одного з обіймів. У цій кінцівці ми не разом, і в кожного з нас ― своє життя. У ній ти йдеш своїм шляхом, робиш свої помилки, у тебе ― свої власні неповторні радості й печалі. І, звісно ж, своя любов. І я більше не відчуваю себе нещасним і покинутим, але починаю відчувати, що щасливий і живий. Тому що ти була в моєму житті й подарувала мені таку любов, про яку, можливо, багато хто з людей навіть і не здогадується. І я більше не веду свій власний відлік часу від того моменту, в якому ти знову кажеш мені: «Милий, я кохаю тебе!», як я це чув мільйон разів у своїх набридливих, невідступних нічних фантазіях. У цьому фіналі я відпускаю тебе, як в улюбленій пісні: «If You Love Somebody Set Them Free» (якщо кохаєш когось ― відпусти його!).
І ось, ця тиша вже не ріже серце тугою, а наповнює її теплим світлом від усвідомлення того, що десь по землі ходиш ти, моя кохана людина, і очі твої такі самі веселі й пустотливі, а ця фантастична усмішка так само дарує всім навколо радість і втіху. І вже відчуваю себе не самотнім від того, що тебе немає поруч ― а щасливим від того, що ти просто є. І коли я вранці, укотре, видихну твоє ім’я, промовляючи: «Спаси, Господи, і помилуй благодійницю мою, рабу Твою…», я промовлю це не тому, що сподіваюся знову бути з тобою, а просто тому, що хочу, щоб у тебе все було добре. І тому, що я тебе просто люблю.
Неужели бівает такая любовь?? - Бывает и это самая настоящая любовь.