«Пустіть дітей приходити до Мене...»

За всю історію людства, мабуть, не було такого старшого покоління, котре не говорило б про молодих: «Ми були не такими». Про молодість завжди кажуть, що вона запальна, зухвала, некерована, і дають іще незліченну кількість визначень, витоки яких — у недовірі до неї.

Недовіра поколінь, зазвичай, є взаємною. З неї походить вже, на жаль, звичне протиборство, у якому кожна сторона відстоює певні власні права; звідси ж, на жаль, звичайні вимоги: ти мені — я тобі; звідси така очевидна відмінність культур і взагалі прірва недомовок і пітьма нерозуміння. Чи є нормальною така модель стосунків між старшим і молодшим поколінням, чи все ж це є проблемою, до вирішення якої нам ще треба дорости?

У Євангелії стосунки батьків і дітей — болюча проблема, але її вирішення там набуває доволі несподіваного характеру. П’ята заповідь вимагає: Шануй батька свого і матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі. Але Христос ставить під сумнів абсолютний авторитет і непорушне право батьків розпоряджатися долею своїх дітей. Він ніколи не читав моралей про те, що слід беззаперечно коритися своїм батькам, навпаки, Він учив батьків змирятися перед своїми дітьми: Якщо не навернетеся, і не будете як діти, не увійдете до Царства Небесного (Мф. 18, 3). Свт. Микола Сербський, розмірковуючи над цими словами, каже: «Господь підкреслює тут необхідність виховання не дітей, а дорослих, і показує спосіб їхнього виховання, зовсім простий спосіб — брати приклад з дітей. Але Він сказав і про те, як треба виховувати дітей, теж дуже просто: Пустіть дітей приходити до Мене (Мф. 19,14). Нехай тільки прийдуть до Нього, а їхнє виховання — Його справа. Єдина задача батьків — пустити дітей до Нього». Він більше докоряв батькам, котрим важко змиритися з тим, що їхні діти — не їхні власність, а їхній ближній, разом з яким судилося нести один хрест на двох.

Христос із легкістю господаря, що знайшов свою любу заблукалу овечку, розпоряджається тим, що належить Йому особисто, — дітьми. Але не так легко із цим змиритися батькам. Адже часто вони просто забувають, що їхні діти створені за образом і подобою Божою, що вони покликані бути самобутніми, несхожими на них особистостями. І переробляти їх за своєю подобою — гріх проти першої заповіді: Не створи собі кумира. Знаменитий психоаналітик Е. Фромм казав, що кумир, це зовсім не ідол, припорошений пилом давнини і невігластва, це, швидше, явище психологічне. Коли щось — наприклад, діти — стає винятковою цінністю в житті людини. Пристрасть до них «освячує» будь-яку провину, і навіть гріх вважається чеснотою. Християнство поставило самоцінність людської душі за основу і тому оголосило війну «родинним кумирам»: Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, але меч; бо Я прийшов розлучити чоловіка з батьком його і доньку з матір’ю її (Мф. 10, 35).

«Лиши мертвим хоронити своїх мерців», — сказав Господь у відповідь юнаку, котрий хотів перед тим, як піти за Христом, подбати про своїх батьків. Здавалося б, морально неприйнятні й навіть блюзнірські й суперечливі речі говорить Учитель любові, Котрий навіть на Хресті дбав про Свою Матір (Ін. 19, 27). Та зовсім не про байдужість до своїх рідних тут ідеться. Можна припустити, що в душі юнака відбувалася болюча переоцінка цінностей. Бо ж те, що він зараз чує від Христа, те, в чому знаходить смисл і що сповнює умиротворенням його душу, явно розходиться з тим розумінням речей, яке він успадкував від батьків як норму від самого дитинства. Туманні уявлення про істину, що довго лишалися непоміченими в глибині його душі, тепер набувають цілком ясних обрисів у його розумі. І в момент вибору Господь просто допомагає визначитися, що є головним у цьому житті, а що, хоча й важливе, та не найголовніше. Він пропонує найвищий шлях: шлях докорінної зміни хиткої та обмеженої природою прихильності — в любов. «Зі всіма май любов, — писав Єфрем Сирін, — і всіх ухиляйся».

Згадайте того багатого, та незадоволеного вірою та життєвими пріоритетами своїх батьків юнака, який шукає відповідь на питання про смисл життя: Учителю добрий! Що мені вчинити, щоб успадкувати життя вічне? (Мк. 10, 17). Апостол Марк пише, що Господь полюбив його, бо «шукання Бога є вже дією Бога в людській душі», як писав С. Франк. І мені здається, що за звинуваченнями молоді у розпусті та нешануванні поважного віку старше покоління просто ховається від відповідей на питання, на які неспроможне відповісти, і від відповідальності за все сказане ним раніше, що зараз приносить свої плоди. «На противагу Христу та Його мудрості, — пише в одному зі своїх листів свт. Микола Сербський, — існує школярське, схоластичне виховання, усі зусилля якого спрямовані на те, щоб якомога швидше зробити з дітей стариганів. За приклад наводять старих людей, старечий напрям думок прищеплюється як єдино правильний, і дитячі серця зморщуються від старечого скепсису та песимізму. Замість того, щоб уподібнитися дітям, старі роблять їх подібними до себе. Самі не входять вони в Царство Небесне і дітям не дають увійти. Тому і чуємо скрізь скарги, що молодь переживає депресію та відчай».

Ще у дев’ятому класі мені довелося прочитати чудовий роман Тургенєва «Батьки і діти». Саме тоді, у період світоглядних катаклізмів, я раптом з очевидністю зрозумів, що молодий, розумний, перспективний Базаров зовсім не був невиправним нігілістом, котрий не любить своїх предків з їхньою вірою, як зображували нам його в школі, він був швидше внутрішньо надламаною, нещасною людиною. І його фізична смерть хоча й не була самогубством, та все ж являла логічне завершення його внутрішнього настрою душі. Трагедія Базарова полягала в тому, що він прагнув бути чесним стосовно себе, рідних і близьких людей, тому і не приховував свого атеїзму.

Молодість більше дивиться, ніж слухає, більше відчуває, ніж розмірковує. Можливо, молодь чим далі, тим безбожніша та аморальніша тому, що вона просто не хоче, не може бути такою, як її батьки. У такого Бога, про Якого розповідають їхні батьки, молоді повірити не можуть. Бо ж одна справа — це говорити про Бога, про добро, а інша — це жити Богом і бути добрим. Якось митрополиту Веніаміну (Федченкову) довелося вислухати у вагоні поїзда дуже довгий монолог одного вченого про те, чому він не може вірити в Бога. Замість заперечень та очікуваної суперечки цей атеїст почув досить несподівану відповідь владики: «Ви знаєте, в такого Бога, про якого ви мені говорите, я вірити теж не можу».

Коли я навчався у семінарії, у мене був послух водити екскурсії по Києво-Печерській Лаврі. Нерідко доводилося спілкуватися з молоддю, і найчастіше вона слухала якось відсторонено, складалося враження, наче ми говоримо про щось високе і незбагненне, у що необов’язково вдаватися, тому що предмет бесіди абсолютно неможливо застосувати в житті, а тому він є нудним. Але найдивовижніше починалося, коли вони оповідали мені про християнство у поданні бабусь, батьків, ЗМІ, школи чи вуза. У цьому було неможливо впізнати ні Христа, ні справжню віру. Чесно кажучи, на душі було дуже радісно від того, що молоді люди просто не ведуться на такий примітивний погляд на віру і Церкву, що такий розхожий стандарт християнства їх просто не влаштовує. Якщо молодь протестує проти такої «попси», то це здоровий протест, незважаючи на те, що він ставить під сумнів освячений давниною авторитет предків. І якщо юнак знаходить у собі сили, щоб сказати «Я не хочу бути такими, як ви», — то це не привід до війни поколінь, а можливість тим, хто взяв на себе відповідальність бути батьками, дослухатися і подумати: «А чому? А що в мені не так?» Адже наші діти, за словами свт. Феофана затворника,— це наша совість. А молодь — це все ж таки діти, хоча вони й подорослішали.

Християнство — це релігія любові, і воно, звісно, не намагається «вкрасти» у батьків їхніх дітей. Навпаки, християнство допомагає їх правильно і розумно полюбити. Бо навіть із точки зору психології «розділення», про яке так наполегливо каже Господь, це просто нормальний етап на шляху становлення особистості. «Народження — це відділення дитини від матері, перший крок у самостійне життя, — пише дитячий психолог Є. Суботський. — Становлення незалежності — це ще один крок на шляху народження особистості, рветься ще одна ниточка, що зв’язує малюка з дорослими, — духовна». Але батькам часто не під силу змиритися з цим нормальним ходом речей, із тим, що їхні діти не такі, як їм хотілося б, і тому виникає криза стосунків. У цьому «базовому гріху» батьків і знаходиться початок багатьох драм їхніх дорослих дітей.

Господь упереджує протиріччя поколінь: Коли хто прийде до Мене і не зненавидить батька свого і матір, дружину, дітей, братів, сестер, а з тим і саме своє життя, той не може бути Моїм учнем (Лк. 14, 26). Ці слова не жорстокі, це просто слова про жорстокість людських сердець. Христос учить любити людей і ненавидіти пристрасті. Бо ж часто найближчі люди можуть стати об’єктом наших пристрастей. Тому Святі отці наполягають на тому, що людські стосунки не повинні обмежуватися виключно родинними, природними рамками, що це небезпечно для душі, що людина покликана до кращого, вона вища за природу. «Рідними нас роблять не плоть і кров, а чесноти», — писав свт. Іоанн Златоуст. А родинне середовище — це Богом дарована можливість бути справді рідними один для одного людьми парадоксальним шляхом подолання свого, освяченого природою, права на своїх дітей. «Сім’я теж створюється, а не дається готовою» (Ф. Достоєвський).

У молодості, на чистій дошці поки ще не зовсім заплямованої людської душі якнайкраще проглядається все найвище і все найгірше зі скоєного на землі людьми. Саме в молодості, як казав Ф. Достоєвський, виявляється все прекрасне, що заклав Господь у природу людини, але найголовніше — це готовність віддати це все на служіння певній світлій ідеї, високій меті. А задача старшого покоління людей у тому і полягає, щоб окреслити цю мету, показати цю ідею і відпустити дітей вільно до неї іти. А якщо сучасна молодь, як це часто стверджують, живе зовсім не так, як хочеться старшим, то це може свідчити про те, що вона не знайшла у батьках прикладу, до якого варто прагнути.

Я зовсім не хочу повністю вигороджувати молодих, бо й сам з тієї ж генерації, а займатися самовиправданнями християнину не личить. Думаю, також не слід шукати, хто правий, а хто винний, і перекладати при цьому провину один на одного. Просто дуже хочеться нагадати, що подолати недовіру можна лише в доброзичливому спілкування, а не в суперечці; і що всі люди — і батьки, і діти — покликані до відповідальності один перед одним.

Опублiковано: № 6 (30) Дата публiкацiї на сайтi: 21 February 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Пустіть дітей приходити до Мене...»

«Пустіть дітей приходити до Мене...»

Денис Таргонський
Журнал «Отрок.ua»
Христос із легкістю господаря, що знайшов свою любу заблукалу овечку, розпоряджається тим, що належить Йому особисто, — дітьми. Але не так легко із цим змиритися батькам. Адже часто вони просто забувають, що їхні діти створені за образом і подобою Божою, що вони покликані бути самобутніми, несхожими на них особистостями.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
12:52 16.07.2013 | игорь семенов
я категорически против приобщения детей к религии пусть живут в реальной жизни а не в мире сумашедших фантазий!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: