Страшніше за все на світі — гріх. Він Ангела зробив дияволом, вигнав Адама з раю, і він мучить людину від колиски до труни. Гріх — це хвороба, розлад природи. І вся радість християнства в тому, що на зіпсовану землю до хворих людей прийшов Лікар душ і тілес, Який уміло розчиняє ліки кожному проти його недуги.
...Режисери кажуть, що у світі існує обмежена кількість сюжетів — 5 або 6. Повернення блудного сина, падіння з висоти влади (король Лір) і ще декілька подібних брил, на яких будуються всі твори. Вигадати нові практично неможливо. Все світове мистецтво — це незліченні варіанти, які обіграють кілька фундаментальних ситуацій. Так от, сказавши про Лікаря душ і тілес, я мимоволі пригадую дитячу казку про доброго лікаря Айболита. Це типовий приклад творчості всередині християнської парадигми. Немічні й безнадійно хворі тваринки чекають-не дочекаються спасителя, який, долаючи масу перешкод, охоплений любов'ю, приходить до них у далеку Африку — «и ставит, и ставит им градусники»...
Та ми відволіклися. Головними ліками, які Господь нам прописує, є покаяння. Воно універсальне. Не так, як брехливо-всесильні пілюлі, які рекламують у телевізорі. Покаяння насправді здатне вивести будь-яку пляму, припекти будь-яку виразку. Будь-яку, крім однієї. Є гріх, який уникає влади покаяння, ім'я йому — самогубство. Суїцид, по-розумному.
Весь жах цього гріха полягає в тому, що людина, яка здійснила його, не здатна вилі-куватись і виправитись. У древності самогубців ховали вдалині від кладовищ, не ставили на могилах хрестів. За них не служили заупокійні обідні, сорокоусти, панахиди. Цей гріх називали гріхом Іуди, хоча, звісно, не він перший пішов із життя самовільно. Гріх цей сьо-годні актуальний не менше, ніж у минулому.
Критикуючи, потрібно завжди змирятися. Легко здоровій людині засудити невиліковно хворого, який просить смертельний укол. Легко звинуватити в боягузтві солдата, що здався в полон, особливо, якщо ти не те що не воював, але навіть не служив в армії. Не доведи Бог пережити те, що відчувають нещасні, які лізуть у петлю або переступають через поручні балкона. Ми не хочемо їх судити, ми просто хочемо розібратися.
Може видатися, що на самогубство людину штовхає нестерпність зовнішніх умов: голодні діти, безробіття, погрози або насилля з чийогось боку та ін. Але життя спростовує цю первинну думку. Примітивні істоти, які живуть надголодь і ведуть натуральне господарство, не знають масових випадків самогубств. Моторошна історія XX століття — історія ГУЛАГа й Освенцима — говорить про те, що в цих таборах смерті, де, здавалося б, легше за все людина могла вкоротити собі віку й уникнути майбутніх страждань, люди чіплялися за життя і всупереч усьому намагалися вижити. Самогубство, безсумнівно, має інші корені, ніж просто нестерпність життя.
У «Щоденнику письменника» Достоєвський відзначає, що з відміною тілесних покарань звичаї в Росії, звісно, пом'якшились, але зросло небажання терпіти труднощі і кількість самогубств у стані нервового зриву. В його творах, до речі, часто зустрічаються люди, які наважилися на цей крок. Це або екзальтовані юнаки, що програли в рулетку казенні гроші, або розпусники, спалені всередині власними гріхами, які не можуть більше жити, або такі, що здійснюють самогубство ідейно, тобто свідомо повертаючи Богу «квиточок», відмовляючись від дару життя. Всі ці типи ми можемо спостерігати і зараз.
Найбільше до самогубства схильна, напевно, молодь. Вона є групою ризику з усіх бо-лючих проблем. Самогубство стає особливо небезпечним у суспільстві, яке завжди відстоює права індивідуального «я». Ні рід, ні суспільство, ні релігія для тебе не авторитети. Ти самовільно обираєш шлях, ти сам за все відповідаєш, і в тебе все вийде. Так кажуть людині вже давно. А ми ж знаємо, що буває з дитиною, коли вона всюди лізе і каже «я сам». Кинута у вихор життя, позбавлена будь-яких орієнтирів, людина зсередини пожирається невимовною нудьгою і сум'яттям. Додайте сюди ситість і неробство, приплюсуйте можливі наркотики і неминучу масову культуру. Самогубств у кінцевому підсумку за визначенням буде багато. За статистикою, лідерами є розвинуті країни. На душу населення, здається, — Японія, а за кількі-стю на рік — Швеція. В Швейцарії у висновках про смерть у графі «причина» можна прочи-тати: «нудьга». Нам поки до таких смертей далеко, і слава Богу.
Самогубствами майорять біографії відомих людей: Хемінгуей, Цвєтаєва, Маяковський, Вірджинія Вульф... цей «чорний синодик» можна продовжувати довго. Чи то справа тут у психіці, витонченій марнославством і творчими екстазами, чи то в чомусь іншому — судити не берусь. Але однозначним є факт — той, хто піднімається високо, ризикує впасти низько. Сюди можна віднести збанкрутілих фінансистів, політиків, які потрапили в немилість, про що зараз докладно говорити не будемо з огляду на специфіку теми.
Є найбільш витончені форми самогубства, наприклад, дуель. Людина, яка йде на смертельний поєдинок, бажає вбити і готується бути вбитою. Гріх подвійний. І якби ще язичницька Японія з кодексом Бусідо, але і християнські країни століттями культивували такі звичаї! Відомий випадок, коли російського офіцера у вуличному натовпі вдарив по обличчю кривдник і втік. Офіцер не міг помститися за образу. Офіцерське зібрання присудило йому застрелитись, аби кров'ю змити нанесену образу. Свята Русь, чи не так?!
Наше пластмасове життя, що протікає під акомпанемент пілікання мобільних телефонів, народило з надр свого абсурду потяг до фізичної смерті і бажання свідомого самогубства. В інтернеті є чимало сайтів, на яких можна знайти інформацію, як піти з життя тим чи іншим способом, швидко чи повільно, боляче чи безболісно, одному чи гуртом. Нещодавно Європа була шокована таким злочином: канібал у мережі знайшов добровільну жертву, зустрівся з нею, за її бажанням здійснив убивство і з'їв її. Існують також групові самогубства адептів різних сект або ідейні самогубства одинаків, які «додумалися» до цієї ідеї. Психологія таких людей із анатомічною точністю розкрита Достоєвським в образі Кириллова («Біси»). Те, що це не просто авторський вимисел, доводить хоча б показове самогубство відомого японського письменника Юккіо Місіми. Взагалі, вдивляючись у майбутнє безбожного людства, Достоєвський говорив, що сильні з них (тобто майбутніх) уб'ють себе самі, а слабкі вбиватимуть одне одного...
Якщо правий Фрейд у тому, що головною мотивацією людини є прагнення до насолоди, то правий він і в тому, що другою мотивацією є прагнення до руйнування (можливо, саморуйнування). Це сказано про нерелігійну, точніше, про безблагодатну людину, і на ній цей закон діє стовідсотково. Цивілізація насолод навиворіт виявляється цивілізацією насилля і самогубств.
Дідівське уявлення про речі, за яким тих, хто наклав на себе руки, не відспівують і хо-вають окремо, єдино правильне і просте, як усе святе й істинне. Канони, щоправда, об-мовляються про можливість молитися за самогубця, якщо він був психічно хворий протягом довгого часу і здійснив цей вчинок у нестямі. Але виняток лише підтверджує, а не скасовує правило. Молитися за самогубця не можна церковно, соборно, літургійно. Єдиною можливою молитвою залишається молитва близьких родичів. Один з оптинських старців смисл подібних молитов формулював так: Господи, якщо можливо, не карай душу раба Твого (ім'ярек), і не постав мені у гріх молитву мою.
Найголовніше ж і найстрашніше в усій цій темі те, що людина, яка добровільно пішла з життя, є здобиччю диявола, майже його власністю. Будь-яка душа, згідно з Євангелієм, дорожча за все на світі, а отже, цю безцінну річ ворог жадібно шукає, і, знайшовши, віддавати не хоче. Помічено, що люди, які одного разу здіймали на себе руки, але залишилися в живих, усе-таки якийсь час потому повторюють спробу покінчити з життям. Лукавий не хоче від них відчепитися. Знайшовши в душі хворого місце, він продовжує роз'ятрювати рану і домагається свого. Розповідають про випадки, коли людина, наприклад, лізе в петлю, в останню секунду передумує і хоче вилізти. В цей час біси являються видимо, починають боротьбу і буквально змушують людину доробити те, що вона почала. Таких прикладів багато. Якось мені довелося прочитати життєпис одного подвижника (імені не пам'ятаю). Будучи хлопчиком, він всерйоз замислився про існування Бога і диявола. Він голосно сказав: «Послухай, диявол, якщо ти є, приготуй мені петлю на горищі, я повішаюсь». Через декілька хвилин він прийшов на горище і з жахом побачив петлю, яка звисала зі стелі, і стілець, який стояв під нею. «Ось тепер — сказав хлопчик — я знаю, що ти є. І тепер я ще більше буду служити Господу Богу».
Розмова про самогубство неминуче покидає область психіатрії, соціальних умов життя, творчості, нещасного кохання і невмолимо приходить до найважливішого: самогубця — це здобич диявола. Саме час осінитися хрестом і помолитися Богу — нехай позбавить нас від цього жаху і від цієї хвороби, від якої ліків уже немає.
