Восени в Грузії тепло й дуже гарно. Там гарно завжди, але коли осіннє пронизливо-синє небо огортає золоті верхівки дерев — гарно надзвичайно. Величний і старий Тифліс, мудрий, як сама осінь, по-особливому любить цю пору. У жовтих водах Кури купається барвисте листя, немов строкаті листи з минулого, що адресовані нам, сьогоднішнім. Тбілісці також особливо люблять осінь. Щороку в один і той самий день, 13 листопада, вони поспішають сюди, до Кури, до Метехського мосту — до самого серця міста. Серця, у судинах якого пульсує людська кров.

Грузинська назва Кури — Мткварі — перекладається як «гарна вода». Її столітня пам’ять зберігає стогін і молитви ста тисяч мучеників, які освятили цю воду своєю кров’ю.

Яскраво-червоні гвоздики, наче краплинки крові, падають з мосту в річку й пливуть по воді. Сотні людей мовчки хрестяться. Кидають квіти й вінки. Малюк на руках у батька наполегливо питає: «Чому? Чому їх убили?» Він ще надто малий, щоб зрозуміти. Жінка в чорному плаче. Так оплакують близьких. Так тужать за щойно померлими. Але її сльози гіркі й радісні водночас. Біль та радість, два таких, здавалося б, різних почуття оволодівають серцем, коли думаєш про мученицьку смерть святих. Нестерпно боляче думати про те, якими були їхні страждання. Радісно й утішно розуміти, що, втративши душу заради Господа, вони віднайшли її, ставши громадянами незнаної нам небесної країни.

 

Аби наповнити слова смислом, слід навчитися мовчати. Аби від слів перейти до діла, слід вірити в те, про що говориш. І не якось абстрактно, а так, щоб наступна за словом бездіяльність була подібною до порушенню присяги. Якщо говориш «люблю», то будь готовий пролити кров. Віруєш у Христа, Котрий помер за тебе, — будь готовий і ти померти за Нього, коли проб’є твій час.

Їхній час пробив ось на цьому мості. Тут Грузія принесла Господу велику жертву — кров ста тисяч мучеників, які не зрадили Христа.

 

У 1226 році хорезмський шах Джалал-ад-Дін завоював Грузію та увійшов до Тбілісі. Бажаючи навернути грузинський народ до ісламу, він наказав зняти купол на головному храмі міста — Сіоні, Успенському Соборі Божої Матері — і поставити туди свій трон. З храму винесли ікони Спасителя та Богородиці й поклали їх на Метехському мості. До мосту зігнали всіх містян. Жінки з маленькими дітьми, безвусі юнаки, молоді подружжя... Вони сповнені були бажанням жити! Але, для того щоб жити, треба було наступити на святі образи` — і лише тоді можна було благополучно перейти на інший берег. На тих, хто не захотів паплюжити ікони, тут же чекали кати.

Нам невідомо, хто підійшов першим. У нього було мало часу на роздуми. А ще він знав, що не може збрехати. Метехський міст завмер в очікуванні. Перший мученик припав до святих образів у молитві, і відразу ж меч ката відділив його душу від тіла. Усі, хто стояли на мості в довгій черзі за смертю, учинили так само. З останньою молитвою на вустах вони цілували святі образи і, обезголовлені, падали в Куру. Скоро води ріки стали червоними від крові, назавжди всотавши в себе весь біль і радість тієї великої жертви.

 

Сьогодні від нас не вимагається великих подвигів. Бути православним у нашій країні поки що не смертельно. Можливо, молитвами наших новомучеників і сповідників ми можемо ходити до храму, не замислюючись про наслідки. І читати житія мучеників, як казку з чудового минулого.

Але все частіше ЗМІ повідомляють про загибель християн. У Сирії обезголовлені хлопці-підлітки, які не захотіли зректися Христа. У США розстріляв упритул студентів-християн якийсь божевільний. Перш ніж вистрелити, він вимагав від кожного назвати своє віросповідання. Стріляв виключно в християн. Вони — нові страстотерпники й сповідники нашого такого лояльного до всього століття. До всього, тільки не до Христа та Його послідовників. І хтозна, коли і де — чи на мосту, у пустелі чи посеред гамірного, цілком благополучного міста — якось ми повинні будемо стати перед головним у житті вибором: Христос або смерть? І тоді нам дуже потрібні будуть молитви тбіліських мучеників.

 

Стародавня Іверія — перший уділ Самої Богородиці. Країна, яка на шість століть раніше за нас прийняла Христа. Яка зазнала багато лиха й, нескорена, дала світу прекрасних поетів, художників, святих. За один день, втративши сто тисяч своїх кращих синів і дочок, Грузія здобула сонм святих мучеників!

Міст, на якому вони були страчені, уже давно зруйнований. Та й сама річка сьогодні піднялась на дев’ять метрів вище рівня тих років. Але коли часом рівень води падає, можна побачити опори стародавнього мосту. Метехський міст перейменований на спомин про мучеників тбіліських. На їхню честь освячений і храм, що притулився до скелі Метехі.

Це їхніми молитвами, неначе птах Фенікс, щораз постає з попелу Тбілісі. Дух захоплює від думки, що сто тисяч святих щодня підносять молитви до Престолу Божого про свій народ. А вони, як мученики, котрі кров’ю своєю довели свою любов, мають, певно, особливу сміливість перед Господом. Можливо, тому я не зустрічала в Грузії жодного атеїста.

Осінній вітер зриває з дерев втомлене листя. Знехотя відділяючись від гілок, воно кружляє у своєму останньому танку. Я стою на спорожнілому мосту, не маючи сил піти. Ще одна тепла грузинська осінь готується поступитися своїми правами недовгій зимі.