1

«Під час церковного посту співали троє. Це була покаянна молитва. Співаки підбиралися з кращими голосами, і одним із них завжди був Сосо. Вечірнє богослужіння, три хлопчики, одягнені в стихарі, стоячи на колінах, співають молитву. Ангельські голоси трьох дітей, відкриті золоті Царські двері, здійняв руки священик — і ми у неземному захваті та припали долу…»

Такі спогади залишив Давид Суліашвілі про свого однокласника, дев’ятирічного Сосо (Йосифа). Давид, як і Сосо, закінчить Духовне училише, теж стане професійним революціонером і теж закохається в Като Сванідзе, яку відіб’є у нього Сосо. Далі їхні шляхи дещо розійдуться. Його щасливий суперник стане вождем і пророком створеної ним країни-релігії. А Суліашвілі потрапить у табір разом з іншими старими більшовиками.

Але зараз вони разом стоять на колінах у маленькій церкві…

2

В 1894 році п’ятнадцятирічний Сосо з відзнакою закінчив Духовне училище і вступив до Тифліської духовної семінарії. За словами товаришів, хлопчик виявляв велику старанність у вивченні катехізису і молитов. У той період священний сан ще був для нього дороговказною зіркою. На першому курсі Йосиф Джугашвілі був блискучим учнем, одним із кращих семінаристів.

Не всі з них були готові до пастирського служіння. Хоча дитяча релігійність і благородні мрії юності оселили в них спрагу до жертовності і високого змісту — та не в усіх була міцна віра. І тоді інше вчення «знайшло» цих підлітків. Старші хлопчики розповідали про якісь заборонені організації: як і перші християни, члени цих організацій проголосили своєю метою жертовне служіння на благо людства. Це були марксистські гуртки.

Для європейців марксизм — економічна теорія. Але в Російській імперії дівчата і юнаки не заради економіки йшли в соціал-демократичні гуртки. Для них це було релігійне вчення про побудову праведного царства земного. Жертовне служіння злиденним і пригноб-леним, презирство до несправедливого багатства, обіцянка царства справедливості — все це збігалося зі споконвічними прагненнями православної душі. Російські марксисти підсвідомо вважали свою діяльність втіленням у життя тих православних сподівань, про які навколо них говорили тільки на словах.

Та це була підміна: людинолюбна релігія без Бога…

З

Сосо Джугашвілі теж став постійним слухачем марксистських диспутів. У цей час він уже володів таємницею. Він сказав однокласнику: «Бога немає, вони обманюють нас». І показав зляканому семінаристу книгу Дарвіна. Саме тоді він навчився приховувати. Він, таємний невіруючий, як і раніше блискуче відповідав на уроках, де релігія — сенс і зміст. Двоєдушність стала його повсякденним життям.

Тоді народилося його нове ім’я. Коба — ім’я героя улюбленого твору його юності, пригодницького роману грузинського прозаїка Казбегі. Коба — грузинський Робін Гуд, шо безстрашно грабував багатих. Назва його улюбленого твору — «Отцевбивця». Все правильно: він теж повстав проти Отця. І тому він — Коба.

Юний марксист Коба знайшов собі нового бога — Леніна. Заради фанатичної віри в нього і в його партію він був здатний на все. Насамперед, партії потрібні гроші. І ось, двадцятидвохрічний студент, який п’ять років провчився у духовній семінарії, стає нещадним терористом. Проведені його бойовою організацією криваві операції для загарбання грошей сколихнули веселі кавказькі міста…

4

В час між арештами він зустрів своє перше кохання — Като Сванідзе. Вона була так само релігійна, як і мати Коби. Їхнє вінчання було таємним не тільки від поліції, але й від однопартійців: церковний шлюб уважався ганьбою для революціонера.

Вбиваючи людей, Коба мріяв про справжню родину. І він знайшов чисту релігійну дівчину. В їхньому бідному житлі все блищало, вкрите її білими вишивками та мереживами. У них народився син Яків. Але особистого достатку в Коби практично не було: величезні кошти, здобуті його терактами, негайно йшли до Леніна.

А потім Като занедужала. На лікування у Коби не було грошей. Молода страдниця померла на його руках…

Так віра Коби вбила його першу дружину.

5

Через п’ять років поліція, з якою Коба співпрацював і вів зухвалу подвійну гру, розгадала його і відправила у північне заслання. Звідти він шле листи Леніну; він вірить — його врятують, допоможуть втекти. Адже тепер, без допомоги поліції, йому не зробити це водиночку.

Та Ленін не відповів зі своєї затишної європейської еміграції. Йому не до Коби. По-ки той гниє на межі тайги і тундри, починається світова війна. І з нею — велика бійка між соціалістами, яку Леніну доводиться розгрібати. Коба пише статтю з національного питання, відсилає її до Леніна. Той одержує її та публікує, але автору не відповідає. Кобі довелося зрозуміти: його не вважають значимим. У цей час від соратників по засланню він дізнається, як по-споживацьки ставилися до його кривавих грошових «послуг» і Ленін, і поліція.

Настав другий страшний переворот у його душі. Колись сімнадцятирічний Сосо Джугашвілі зневірився у Богові і став терористом Кобою. Тепер тридцятип’ятирічний революціонер Коба, ув’язнений у північну лють і глухомань, зневірився у Леніні та партії його товаришів.

Він починає виношувати іншу віру, і тоді він змінює свій романтичний грузинський псевдонім на тверде невблаганне, нещадне ім’я — Сталін.

6

Відгриміла світова війна, дві революції та війна цивільна. Майже на всій території колишньої Російської імперії затвердилася влада більшовиків. А Сталін, який повернувся між двома революціями із заслання, досвідченою холодною рукою розчищав собі шлях до вершин.

З 1922 року негласний лідер країни Ленін явно наближався до смерті. І колишній блискучий учень духовної семінарії Сталін вигадав небачену акцію. Ленін ще мав жити кілька місяців, коли Сталін заговорив на Політбюро про його поховання: «Необхідно, щоб Ілліч фізично залишався з нами». Присутній при цьому Троцький із жахом усвідомлює: атеїста Ульянова Сталін збирається перетворити на мощі для поклоніння. Багато хто був проти, але Сталін наполіг — і створив «нетлінну» більшовицьку святиню.

Воістину, «диявол — мавпа Бога». Нічого свого лукавий не вигадує, а лише перекручує Боже.

В дні прощання з Леніном Сталін виголосив промову. Він говорив про заповіді, які залишив Ленін, і клявся їх виконати. Незабаром Сталін видає указ про роботу з «товаришами на місцях» з увічнення пам’яті Леніна. Після цієї «роботи» по всій країні з’являються ленінські «червоні куточки». Колись у «червоному куті» у російських хатах вішали ікони. Тепер будуть висіти портрети Леніна і червоні прапори. А під час демонстрацій стіни будинків будуть прикрашати портретами трійці: Маркс, Енгельс, Ленін.

«Диявол — мавпа Бога»…

Сталін пам’ятав уроки в семінарії: Хто любить батька і матір більше, ніж Мене, не гілний Мене. І ось уже в перші роки його країни-релігії з’являється пропагандистська історія про Павлика Морозова. Хлопчик, батько якого ховав зерно, видав його чекістам і був убитий за це родичами, стає шанованим мучеником новозаснованої віри. Пам’ятники йому були споруджені по всій країні. Такими ж мучениками оголошено багато більшовиків, убитих у революційні роки.

«Диявол — мавпа Бога»…

В 1929 році вся країна поздоровляла Сталіна з п’ятдесятиліттям. На славослов’я він опублікував відповідь: «Ваші вітання відношу на рахунок великої партії робітничого класу, що породила і виховала мене за своїм образом і подобою». Вираз «за образом і подобою» видає освіту автора. Стаючи царем, він вирішив заодно стати воскреслим богом. Тоді й з’являється відомий публіцистичний штамп «Сталін — ие Ленін сьогодні».

«Диявол — мавпа Бога»…

7

У 1935 році, знаючи, що його мати дуже хворіє і, можливо, йому більше її не побачити, Сталін уперше після багаторічної розлуки приїхав до неї в Грузію. Їхня зустріч була перетворена пропагандою на казкове оповідання. Але два епізоди правди прослизнули:

— Чому ти мене так сильно била? — запитав він свою матір.

— Тому ти зараз такий гарний, — відповіла Кеке.

І ще:

— Йосиф, хто ж ти тепер будеш? — запитує мати.

Важко не знати, хто її син, чиї портрети розвішані на кожній вулиці. Вона просто хотіла дати йому можливість попишатися.

І він пишався:

— Царя пам’ятаєш? Ну, я начебто цар.

Ось тут вона і сказала фразу, над якою тоді по-доброму сміялася країна:

— Краще б ти став священиком.

Ці слова сподобалися Сталіну і стали тоді широко відомі.

Будиночок шевця Бесо та його дружини Кеке зберігся в Горі дотепер. В роки величі Сталіна хатинку накрили мармуровим павільйоном. Він пам’ятав: так зробили з яслами, в яких народився Спаситель…

8

У 1941 році після нападу Німеччини на Радянський Союз і перших приголомшуючих успіхів німецької армії Сталін вирішив покликати на допомогу відкинутого ним Бога. Хоча щойно у 1938 році він оголосив «безбожну п’ятирічку», наприкінці якої мав бути закритий останній храм і знишений останній священик. Але тепер він наказав повертати священиків із таборів. У Ленінграді, який вимирав від голоду, винесли чудотворну Казанську ікону Божої Матері і понесли її хресною ходою. Потім ікона прибула до Москви, звідки вирушила у Сталінград. Ці обложені міста так і не були здані ворогові.

Були відкриті 20000 храмів, відновилося чернецтво у Києво-Печерській і Троїце-Сергієвій Лаврах. Уперше «Правда» надрукувала повідомлення про зустріч Сталіна з місцеблюстителем Патріаршого престолу Митрополитом Сергієм. На зустрічі, як було сказано, Сталін «співчутливо поставився до пропозиції обрати Патріарха і заявив, що з боку уряду не буде ніяких перешкод».

Виступаючи по радіо зі зверненням до народу 3 липня 1941 року, Сталін почав словами: «Брати і сестри!» Разом з єдино можливими звертаннями революції — «товариш» і «громадянин» — він згадав і християнське «брати і сестри».

Його країна перемогла у війні. Після цього Сталін скасував майже всі зроблені ним для Церкви вольності.

9

Щодня найбільша у світі країна прокидалася з його ім’ям на вустах. Щодня його ім’я звучало по радіо, гриміло в піснях, дивилося зі сторінок усіх газет. Це ім’я як найбільшу нагороду надавали заводам, колгоспам, вулицям і містам.

З його ім’ям ішли на смерть солдати. Під час влаштованих ним політичних процесів жертви, вмираючи, славили його ім’я. І в таборах, де мільйони загнаних за колючий дріт розвертали ріки, зводили міста за Полярним колом і гинули сотнями тисяч — усе це здійснювалося заради нього.

Його статуї в граніті і бронзі височіли по всій неоглядній країні. «Вождь і Учитель», «Корифей науки і техніки», «Найбільший геній усіх часів і народів», «Сонце нашої планети» — постійні епітети, які йому присвячувались.

Але моторошно читати про смерть цього творця і «господаря» своєї релігії. Можна не вірити думці істориків про те, що до його смерті приклало руку відомство Берії. Однак факт залишається фактом: 2 березня 1953 року охоронці знайшли Сталіна, що лежав майже без пам’яті. Годинник, який зупинився, показував, шо удар трапився більше десяти годин тому. Терміново викликані четверо всемогутніх його соратників побачили 74-річного царя і бога цієї країни, який валявся в нечистотах і безпомічно мугикав. Вони йому не допомогли і допомагати не веліли. «Він просто спить, залиште його…»

Тут пригадується, що ще у 1930 році друга дружина Сталіна Надія Аллілуєва в нападі де пресії вистрілила в себе. Її ще можна було врятувати. Та Сталін, що знаходився у сусідній кімнаті, не допоміг дружині. Вранці тіло Надії знайшли хатні робітниці, а Сталін наказав говорити, шо в цю ніч перебував не в Кремлі, а на Ближній Дачі під Москвою.

Саме на цій Ближній Дачі Сталін і помер. Залишений усіма, після трьох днів агонії. Його тіло поклали в мавзолеї поруч із Леніном — але через кілька років, наче глузуючи, вигнали звідти. Соратниками ж незабаром був розвінчаний «культ Сталіна».

Через невеликий історичний термін почнуть спливати страшні подробиці життя створеної ним імперії-релігії і вона безславно зруйнується. А ім’я Сталіна назавжди стане одним із найчорніших символів історії людства.

За матеріалами монографій Е. Радзинського