Людині властиво помилятися. Як часто ми називаємо друзями тих, хто друзями не є. Як складно зустріти на цій землі справжнього друга, і яка це праця — зберегти і примножити справжню дружбу!
Пропонуємо читачеві поміркувати про це разом із філософом Іваном Ільїним. Перед нами — фрагмент його книги «Серце, що співає».
У кожного з нас бувають у житті такі часи, коли звичайна, від природи дана нам самотність раптом починає здаватися нам обтяжливою і гіркою: відчуваєш себе усіма покинутим і безпорадним, шукаєш друга, а друга немає... І тоді здивовано й розгублено запитуєш себе: як же могло так статися, що я все життя любив, прагнув, боровся і страждав, і, головне, служив великій меті — і не знайшов ні співчуття, ні розуміння, ні друга? Чому єдність ідеї, взаємна довіра й любов не зв’язали мене ні з ким у живу єдність духу, сили й допомоги?..
Тоді в душі прокидається бажання дізнатися, як же складається життя в інших людей: знаходять вони собі справжніх друзів чи ні? Як же жили люди раніше, до нас? І чи не втрачене начало дружби саме в наші дні? Іноді видається, що сучасна людина зовсім не створена для дружби і не здатна на неї. І кінець кінцем неминуче приходиш до основного питання: що ж таке справжня дружба, в чому вона полягає і на чому тримається?
Звісно, люди й зараз нерідко «подобаються» один одному і «знаються» один з одним... Але, Боже мій, як усе це мізерно, поверхово й безпідставно. Адже це лише означає, що їм «приємне» й «утішне» спільне проводження часу чи що вони вміють «догодити» один одному...Якщо в нахилах і смаках є певна схожість; якщо обидва вміють не дошкуляти один одному різкостями, оминати гострі кути й замовчувати взаємні розбіжності; якщо обидва вміють з люб’язним виглядом слухати чужу балаканину, злегка полестити, трошки догодити, — то ось і досить: між людьми зав’язується так звана дружба, яка, по суті, тримається на зовнішніх умовностях, на гладенько-слизькій «ввічливості», на порожній люб’язності й прихованому розрахунку... Буває «дружба», яка базується на спільному розпусканні пліток або на взаємному звіренні скарг. Але буває і «дружба» лестощів, «дружба» марнославства, «дружба» протекції, «дружба» лихослів’я, «дружба» преферансу й «дружба» чарки. Іноді один бере в борг, а другий дає в борг — й обидва вважають себе «друзями». «Рука миє руку», люди вершать разом діла й дільця, не надто довіряючи один одному, і думають, що вони «подружилися». Але дружбою іноді називають і легке, без жодних зобов’язань, «захоплення», яке пов’язує чоловіка й жінку; а іноді й романтичну пристрасть, котра часом роз’єднує людей остаточно й назавжди. Усі ці позірні «дружби» зводяться до того, що люди взаємно сторонні й навіть чужі проходять мимо один одного, тимчасово полегшуючи собі життя поверховим і небезкорисливим зіткненням: вони не бачать, не знають, не люблять один одного, і нерідко їхня «дружба» розпадається так швидко й зникає настільки безслідно, що важко навіть сказати, чи були вони раніше взагалі знайомі.
Люди стикаються один з одним у житті й відскакують один від одного, як дерев’яні шари. Таємнича доля звихрює їх, як земний пил, і несе їх через життєвий простір у невідому далину, а вони розігрують комедію «дружби» в трагедії загальної самотності. Бо без живої любові люди подібні до мертвого праху.
Але справжня дружба проламує цю самотність, долає її і звільняє людину до живої і творчої любові. Справжня дружба...Якби лишень знати, як вона зав’язується і виникає. Якби тільки люди вміли цінувати її і зміцнювати її...
На світі є лише одна-єдина сила, здатна подолати самотність людини; ця сила — любов. На світі є лише одна можливість вийти з життєвого пилу й протиставити його вихору; це — духовне життя. Й ось, справжня дружба — це духовна любов, що з’єднує людей.
Якщо ми бачимо де-небудь на землі справжню вірність і справжню жертовність, то ми можемо бути впевненими, що вони виникли зі справжньої духовної близькості. Дружба властива тільки людям духу: це їхній дар, їхнє надбання, їхній спосіб життя. Люди без серця і духа не здатні на дружбу: їхні холодні, корисливі «союзи» завжди залишаються умовними й напівзрадницькими; їхні розважливі й хитромудрі об’єднання тримаються на рівні ринку й кар’єризму. Справжнє єднання людей можливе тільки в дусі й любові.
На світі є багато людей, котрі нічого не знають про справжню дружбу й тим не менше безпорадно розмірковують про неї; і не знаходячи до неї шляху, і не знаючи, як здійснити її, задовольняються земною пристрасною «любов’ю», зазвичай виносячи з неї розчарування й тугу. Але саме вони мають дізнатися й відчути, що вони покликані до неї і що вона для них досяжна. Бо найслабший промінь доброзичливості, співчуття, дбайливого й чутливого ставлення людини до людини; і найменша іскра духовного обміну, у живій бесіді, в мистецтві, в спільному дослідженні чи спогляданні; й усяка спроба разом помолитися єдиному Божеству єдиним зідханням — містить уже зачаток, зерно справжньої дружби. Драбина починається вже з першої сходинки; і спів починає свою мелодію вже з першого звука... І як сумно, якщо життя припиняється вже у своєму зерні, якщо драбина обламується на першій сходинці, якщо пісня уривається з першим звуком!..
Тому кожен із нас повинен усе життя шукати справжньої дружби, духовно будувати її і любовно берегти її.
