Із нас вони вийшли, та до нас не належали.
Коли б були належали до нас, то залишилися б з нами;
але вийшли, щоб відкрилось, що не всі вони наші
(1 Ів. 2, 19).
Народна мудрість справедливо підмітила, що буде, якщо змусити дурня Богу молитися. А також визначила місце, куди часто добрими намірами шлях викладений. Адже будь-яку, навіть найсвятішу, ідею можна дискредитувати, просто довівши до абсурду. Тут і варто замислитися над тим, що миритися з існуванням Православ’я ворог роду людського ніколи не захоче. І зробить усе, щоби зганьбити Церкву в очах тих, хто сьогодні завмер у нерішучості на її порозі.
Ось часто й буває, що багато хто зустрічається із Православ’ям не через творіння святих отців, а через дивні апокаліптичні брошурки-жахалки. На жаль, голосом віри стає для них не голос соборного розуму Церкви, а голосіння невмитого навіженого у вагоні метро. Але ж єресь і відступництво, апостасія, можливі не лише в бік лібералізації, а й у бік надмірного запалу — ультраправославності.
«Ультраправославні» — такі бородаті дядьки та єхидні тітки. Люблять закликати Русь-матінку до сокири. Перевіряють усіх і вся на наявність єврейського носа. Комп’ютерофобні. Єдиним припустимим заняттям для православних вважають некваліфіковану працю або «професійне вірування». Останнє виражається в блуканні храмами і повчанні всіх і вся уму-розуму. До священнослужителів вкрай недовірливі, не кажучи вже про архієреїв. Вшанування царя-страстотерпця Миколая доводять до повного абсурду. Страшенно сумують із приводу не-прославлення Распутіна, Івана Грозного, Ющинського та Нілуса. Люблять розмови про ІПН та кінець світу. Більше говорять про антихриста, аніж про Христа. Беруть активну участь у будь-яких хресних ходах, вносячи туди сум’яття та безтолковщину. У спілкуванні з «нецерковними» агресивні й малозрозумілі. Товстих книжок не читають, надаючи перевагу брошурам апокаліптичної спрямованості. Активно шукають у побуті масонські знаки, а знайшовши, втікають із криком. У кожному болящому схильні бачити великого юродивого і тлумачити його параноїдальне марення. До молоді ставляться з підозрою, вважаючи Церкву місцем зібрання винятково «зрілих» людей. Власних дітей виховують суворо, добиваючись до 13-річного віку стійкої алергії на відвідування храму. Маленьким дівчаткам бинтують голови хустками, а хлопчикам ламають іграшкові пістолети. Під час відвідин нецерковної рідні намагаються викинути із вікна телевізор господарів. Ласі на дива і знамення. Іноді показують фотографії «див» і «сяянь». Духовних авторитетів практично не визнають, але люблять младостарців — тими по їх молодості легко керувати...
Сьогодні «ультраси» — проблема, радше, великих міст. І, на жаль, ми бачимо їх частіше, ніж хотілося б. Біда не в тім, що вони є (як немає проблем і у відмінностях між різними монастирями). Біда, коли хто-небудь вважає свій спосіб служіння єдино можливим і правильним. Типу: «Ви читаєте в триканоннику Ісусу Найсолодшому? Ви — у звабі! Справжні православні читають лише Покаянний канон! Так, і ніяк інакше!» Ось такі й подібні судження і відрізняють «ультрасів» від простих ревнителів благочестя. Псевдопатріоти у будь-якому значенні, або «ура-патріоти», також небезпечні. Небезпечні використанням православної атрибутики, так само, як і циганські ворожки. Це може зіштовхнути зі шляху до храму тих, хто робить лише перші кроки. «Ультраси» небезпечні тим, що провокують конфлікти там, де їх цілком можна уникнути. Але їм потрібні глядачі, інакше гординя лишиться ненагодованою. Тому і тягнуться в «мегаполіси».
А в невеликих населених пунктах і проблеми в наших храмах інші — мабуть, те, що можна назвати споживацтвом у вірі. Приклад: престольне свято Успіння в невеликому містечку. П’ять причасників, із них одне немовля, інші двоє — діти до шести років. Зате на трапезі після служби — яблуку ніде впасти! Хіба ж ви не маєте хат, щоб їсти та пити? (1 Кор. 11, 22).
Особисто я вважаю, що нашим пастирям не варто оточувати себе фанатиками (тобто позбавленими любові) і навіженими. Це, звичайно, не в компетенції віруючої молоді. І я не закликаю нікого «стукати» на батюшку в єпархіальне управління. Але запитати свого священика про те, як варто ставитися до антицерковної «агітації» «ультраса», котрий з’явився на вашому приході, ви цілком можете. Як правило, побачивши «незаохочення» своїх суджень приходським священиком, «ультраси» або заспокояться, або підуть.
Цілком можливо, деякі назавжди покинуть церковну огорожу. Але їх одиниці. Це лише ті, хто вже усвідомлено протиставив себе Церкві і перебував у ній лише в пошуках свого, а не Христового. Цілком можливо, вони не заспокояться й після відходу. І створять самочинні зборища православного обряду. Або підуть ще далі, остаточно занурюючись у зваби та єресі. Тільки Церква від цього не зменшиться і не збідніє.
Міркується мені, що в Церкві знайдеться місце для дуже багатьох. Мабуть, потрібні і ліберали, і екстремісти. Тільки їх почуття та мотивація мають бути здоровими. Про це і святі, і великі писали. Я ж спробую навести один приклад. Форма може змінюватися як завгодно, але лише в тих межах, в яких буде передбачати однаковий зміст. Ви можете носити майку чи рясу, пальто або сорочку. Ваш одяг може бути будь-якого фасону чи кольору. Але в нього завжди мають бути отвори лише для двох рук і тільки для однієї голови. Якщо на вашому камзолі шість рукавів і два коміри, то або вам трапився п’яний кравець, або ви самі — страшний мутант!