Вдячність за красу

Художник пише автопортрет. Звичайна справа, особливо в епоху до фотографії. Та й за останні півтора століття, мабуть, кожен живописець проходив дзеркало. Тобто малювання себе перед ним.

 

Це численні години, дні, а подекуди й тижні праці, витрачені «на себе». А можна ж лише за секунду сфотографуватися, а за годину відзняти превеселу фотосесію. Та навряд чи варто шукати в довгому й наполегливому зафарбовуванні своєї зовнішності якусь самозакоханість, самозамилування. Швидше, тут жага пізнання. Пошук у земному образі відблисків Тієї Краси, Яку жодна фотографія не відобразить. У чому й полягає основна філософія мистецтва.

 

Та от що дивно. Автопортрети не часто викликають радісне захоплення простого глядача. Вони надзвичайно рідко стають у художників найголовнішими, найбільш значущими їхніми роботами. Картини в цьому жанрі сприймаються як біографічне доповнення до інших шедеврів майстра ― якщо портрет реалістичний. Або дивують жахливою сміливістю підходу ― авангардистські автопортрети, скажімо, у вигляді кольорових смуг і плям. Не більше.

 

І вже зовсім унікальним є випадок, коли художник шукав творчий шлях у найрізноманітніших жанрах ― а знайшов себе в автопортреті. Саме таким незвичайним художником ХХ століття виявилася уродженка Харківщини Зінаїда Серебрякова.

Щоденник Серебрякової

Один мистецтвознавець, говорячи про Серебрякову, зауважив: «Вона не вела щоденників, та це було, мабуть, і неможливо з чотирма дітьми». У нашу епоху захоплення Інтернет-журналами інші багатодітні мами з цим твердженням посперечаються. Але стосовно Серебрякової критик вибрав дуже влучну інтонацію.

По-перше, щоб знати скільки в неї було дітей, не треба бути спеціалістом. Досить хоча б один раз побачити добірку її робіт. Мама-художниця не просто десятки разів малювала Тату, Шуру, Катю та Женю. Вона створила шедеври дитячого портрета, ввела своїх дітей у золотий ряд образів російського мистецтва.

По-друге, її художня спадщина і є повноцінним щоденником. Справжній «живий журнал» Серебрякової. До нього навіть не потрібні текстові чи фотографічні доповнення.

Ось початковий живописець Зіночка Лансере (таке її дівоче прізвище) пише сільські пейзажі Харківщини. Рідний маєток у Нескучному, зелені смуги полів, яблука та груші на гіллі, види з вікна в сад... Добре бути панною у дерев’яному поміщицькому будинку! Ці роботи ще не найсильніші, проте видно: щасливий дім Лансере-Бенуа зовсім не зачепила туга занепаду дворянських гнізд.

А винен у цьому ― художній талант родини, яка поєднала з руською душею французьку та італійську кров. Як «в Італії всі співають», так у родинах Бенуа та Лансере «всі починають малювати раніше, ніж ходити й говорити». Батько Зіниної мами ― видатний архітектор Микола Бенуа; батько самої Зіни ― відомий скульптор Євген Лансере. Брат Зіни ― теж Євген Лансере ― стане відомим художником раніше за сестру; а дядько ― Олександр Бенуа ― прославиться як мистецтвознавець і лідер найвідомішої творчої групи «Світ мистецтва». І, зрозуміло, численні друзі, знайомі цієї родини ― люди, котрі так чи інакше працювали над красою світу.

Незабаром на картинах Зіни з’являється цікавий бородатий парубок у тодішній формі залізничного інженера. Це її сусід за слобожанським маєтком Борис Серебряков, за якого двадцятирічна художниця вийде заміж і з яким проживе п’ятнадцять найщасливіших років життя.

Трохи згодом з-під Зіниного пензля виходять замальовки хуторянок, сільських дітей, цілі жанрові композиції. І вгадується дворянсько-інтелігентське «ходіння в народ». Пошук краси в «незіпсутому» простонародному світі. Але якщо художники-реалісти зазвичай співпереживали народним стражданням, вкладали соціальні думки й почуття в селянську тему ― то ранню Серебрякову цікавить лише естетика.

Усупереч розквіту авангарду, «слобожанська француженка» починає малювати селян у старовинній «застиглій» манері. Це нагадує одразу й ренесанс, і портрети ХVІІІ століття. І тут картини Серебрякової можна порівняти із творчістю англійських художників, які називали себе «прерафаелітами». За півстоліття до Зінаїди Євгенівни вони теж відновили стародавню статику фігур і духовну силу в зображенні облич. Прерафаеліти взяли за основу ті часи, коли в живописі було ще так багато від іконопису.

Але Зінаїда Серебрякова віднайшла свій стиль сама, без цитування класиків. Вона взагалі не мала систематичної художньої освіти, та й чи потрібна вона була їй? Просто молода дружина й мати раптом починає малювати... щастя.

Зінаїда в задзеркаллі

У 1910 році група російських художників влаштувала виставку, найкращі роботи якої могла придбати Третьяковська галерея. Після виставки музей купив найбільше картин у двадцятип’ятирічної дівчини. Її прізвище (за чоловіком) ні про що не говорило знавцям живопису. Взагалі в ті часи жіноча художня творчість ще була новинкою, вважалася викликом. Тим дивовижніший подібний фурор.

Однією з придбаних галереєю робіт був автопортрет Серебрякової, відомий під заголовком «За туалетом». Свідчення преси того часу: «Автопортрет Серебрякової, без сумніву, найприємніша, найрадісніша річ. Тут повна безпосередність і простота: справжній художній темперамент, щось дзвінке, молоде, сміхотливе, сонячне і ясне, щось абсолютно художнє».

Це чудове визначення належить родичеві «винуватиці скандалу» Олександру Бенуа, що, здавалося б, дещо знижує вагомість слів. Проте далі цей дядько, спантеличений успіхом племінниці, продовжує свій опис досить таки в’їдливо. «Тема найпростіша, і навіть якось немає теми. Жила собі молода жінка у глибокій сільській глушині, в убогій провінційній місцині, і не було для неї іншої радості, іншої естетичної насолоди у зимові дні, що відривали її від усього світу, як бачити своє молоде веселе обличчя у дзеркалі, як бачити гру своїх рук із гребенем і з гривою волосся».

Ось тут, схоже, блискучий мистецтвознавець помилився. Точніше, виявився «занадто чоловіком» ― бо безперечно повірив лукавству жінки. Милий міф, цілком у стилі Серебрякової ― з її характерним сплавом жіночого шарму і творчої скромності. «Зіночко, як у тебе вийшло зробити так чудово?» «Ой, та взимку нудилася без Борі, от узяла та й накидала цю забавку».

Та ми, на відміну від дядька Бенуа, маємо право такому опису не повірити. Не тільки тому, що слобожанський маєток у Нескучному вже за самою назвою ― зовсім не тужлива глушина. До того ж, звідти лише тридцять верст до величезного Харкова. Головне, що інші картини Серебрякової цього й подальшого часу виявляють абсолютну неправоту слів: «І не було в неї іншої радості, іншої естетичної насолоди...».

У неї була інша радість. Така радість, у якій не потрібен «увесь світ» довкола. Радість, що не зникала і в тій зимовій самотності, коли її чоловік надовго від’їжджав будувати залізниці Сибіру.

Революція

Але ж які сили озброїлися проти цієї її радості! У 1918 році анархісти розорили та спалили маєток у Нескучному, садибу єкатерининських часів. Знищили тим самим не лише десятки етюдів Серебрякової, але й внутрішнє підґрунтя її творчості. Адже вона, як Антей, черпала силу від рідної землі, від звичного устрою життя маєтку. Та й зовнішньої основи її земного існування ― прибутку від селян ― зовсім не стало.

Художниця перебралася з дітьми до Харкова, продовжувала писати портретні композиції. Та от диво: вони по духу такі ж. Радісні. Можливо, тепер уже печально-радісні. Але навіть і в такому словосполученні друга його частина дивовижна ― у тих божевільних обставинах.

Колись рання Серебрякова писала родичів у дворянських одежах «під ХVIII століття» у відповідній небідній обстановці, в якій вони жили. Тепер вона пише своїх дітей «на терасі в Харкові»: під стелею розвішана білизна, діти сидять у тільниках і простих сукенках. Але вони усміхаються!

1919 року не стало чоловіка художниці Бориса Серебрякова. Самотня матір із чотирма дітьми від 6 до 12 років, яка не має грошей на фарби, відрізана від своїх петербурзьких родичів, ― вона й тут не впадає у відчай. Продає малюнки вугіллям: більше малювати нічим. Влаштовується в археологічний музей і кілька років оформлює кольорові таблиці ― за зарплату, на яку можна було купити півкілограма масла. І не тікає за Білою армією, і не «проситься» до знайомих у Париж. Тридцятип’ятирічна вдова навіть подумки не припускає собі вдруге вийти заміж. Незвичайна дворянка, незвичайна мати своїх дітей!

У 1920-х роках вона повертається до живопису. І знову оптимістичні портрети: її гарні сини й доньки, їхні подруги ― юні балерини. Жодних нових віянь: стиль і манера обрані раз і назавжди. Революція не варта того, щоби зраджувати найголовнішому в душі.

Емігрантка мимоволі

Усе ж таки під кінець 1920-х Серебрякова опиняється в Парижі. Випадково: поїхала влаштовувати виставку, продавати картини, а назад у СРСР не пустили. І стало зрозуміло, що рішення влади остаточне. Але в неї на батьківщині залишилися діти-підлітки і стара хвора мама! Скільки сил і нервів довелося витратити Зінаїді та її родичам, щоби Сталін наказав у своєму єзуїтському дусі: одну доньку і одного сина віддати Серебряковій у Париж, решту дітей та їхню бабусю залишити в Радянській Росії. Не кожен знесе це соломонове рішення, не зламавшись. Зінаїда винесла. І коли її донька Катя приїхала до Франції, мати одразу ж невтомно взялася писати красу сімнадцятирічного людського розгону. І ми знову й знову бачимо задумливу серебряковську інакшу радість.

А художниця ж, не пристосувавшись до «ринкових відносин», опинилася на Заході в бідності, неможливій навіть у Радянській Росії. Художник Костянтин Сомов писав у щоденнику: «Учора бачив Зіну. Замовлень немає. Одні злидні». Було випробування ще страшніше: самотність. Діти виростали, горіли своїми молодими інтересами, а інших однодумців вона на Заході не зустріла.

І це навіть дивно, бо ж у Зіни Лансере не було і краплини російської крові. Наполовину француженка, на чверть італійка, трошки німкеня та іспанка. Проте важко було знайти у Франції більш російського емігранта, ніж Серебрякова. Вона не спілкувалася із земляками, вважала обтяжливою їхню ображену гнівну антирадянськість. Богемний стиль спілкування викликав у неї відразу, схильність до чвар та заздрісність художніх кіл викликали неприйняття. Так і жила: майже без друзів.

Але при цьому писала гармонійні прекрасні фігури, крізь які світиться душа. Сама вона виглядала істотно молодшою за свої роки: у сімдесятилітньому віці здавалася ровесницею своїх сорокарічних доньок. До речі, всі її діти, а тепер і онуки пов’язали своє життя з мистецтвом.

Нині відпускаєш

Завдяки своїм чудовим дітям (а може, і дивовижним властивостям душі) Серебрякова дочекалася свого часу. Єдиній з емігрантів, їй не довелося «повертатися» до співвітчизників нелегально або наприкінці ХХ століття посмертно. Вона дожила до відлиги 1960-х років, коли до неї з Москви змогла приїхати донька Тетяна після 36-літньої розлуки. А незабаром, зусиллями Тетяни, у містах Росії та України пройшли виставки Серебрякової.

Ось тоді вісімдесятирічна художниця, обманом вигнана з батьківщини, стала на батьківщині не просто знаменитою. Її творчість для багатьох людей того часу, «шістдесятників», перетворилася на справжній символ людяності та оптимізму.

Майже одразу після цих виставок художниця померла. Та вже десяткам тисяч співвітчизників її портрети освітлювали й полегшували найпохмуріші й найтяжчі хвилини. Просто Зінаїда Серебрякова все життя шукала гармонію в обличчях та фігурах навколо себе ― і коли знаходила її, то забувала про найтяжчі обставини. У цьому, можливо, й полягає таємниця чарівності Серебрякової. Її картини ― це завжди вдячність і надія. Вдячність за красу і надія на Красу.

Упевнений, що 95-річна донька художниці Катерина також подосі щаслива й оптимістична. Адже завдяки її матері кожен із нас завжди може згадати, скільки краси буває в людині.

Опублiковано: № 5 (29) Дата публiкацiї на сайтi: 31 January 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
18:49 21.10.2009 | Павло
Спасибо за статью, очень увлекательно. И подскажите пожалуйста, есть ли в харькове в художественном музее или гдето в области ее работы?
09:48 11.02.2008 | Игумен Кирилл
Со мной, наверное, многие поспорят, но я считаю, что в русской портретной живописи нет никого, равного Зинаиде Серебряковой. Однажды увидев серию её картин, "влюбился" в её искусство раз и навсегда. Дети, да простят мне банальность, всегда красивы, но дети на полотнах Серебряковой, красивы непередаваемо, неповторимо! Чудный, дивный, добрый и светлый мiр!
11:53 01.02.2008 | Лена
Cпасибо за статью, просто расчудесные радостные картины.И какая судьба сложная,а на картины выплескивались ни тяготы, нужда и горе,а тепло,любовь и счастье.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: