«До стезі покаяння мене направ»... Звично читаючи такі слова в ранкових молитвах, ми рідко замислюємось над тим, що покаяння — це саме «стезя», шлях. Точніше, це суть духовного шляху, просування до Бога.
Покаяння (µετάνοια) — в буквальному значенні слова оновлення розуму. Не пристосовуйтесь до віку цього, але змінюйтесь оновленням розуму вашого, — каже апостол. Особистісне і духовне зростання, перетворення — завжди рух, дорога. Оновити розум — це не лише сповідатись, назвавши гріхи. «Справжнє очищення не здійснюється одним, хоча б і щирим проривом до добра і Бога: воно вимагає решти життя» (І. Ільїн). Усе наше земне життя — суть духовна путь. Не може бути окремого часу для існування душі і тіла, а іншого — для духу. Тобто те, як ми проживемо своє начебто буденне життя, і є тим, як ми проходимо шлях покаяння. Це означає, що насправді «нет на земле ничтожного мгновения», що в кожному моменті життя є духовний смисл, і є наша душевна і духовна поведінка чи ставлення в цьому моменті. Фактично, це необхідність застосування до будь-якої дії щоденного життя критеріїв Божественного, «усвідомлення того, що відбувається, в термінах вічності» (М. Мамардашвілі). Тоді будь-яка ситуація стає повчальною, дає можливість проявити себе, рухає до самопізнання.
«Всяке падіння людини, всякий гріх має свою історію в її особистому житті і свої корені в її несвідомому» (І. Ільїн). Ми несвідомо повторюємо помилки у ставленні до себе і в стосунках з іншими людьми, оскільки не бачимо, що діємо стереотипно, по суті, весь час однаково, тільки за різних обставин і з різними людьми. Це таке перебування в «дурній нескінченності», замкненому колі нав’язливих повторень одних і тих самих життєвих схем, що реалізують наші комплекси і пристрасті. В просторіччі це називають «наступати на граблі». Наприклад, не складаються стосунки ні з яким колективом чи дівчатами (юнаками), з батьками (дітьми) і т. д. Оновлення розуму в цьому значенні — подолання нав’язаного нашим несвідомим сценарію помилки, вихід на інший, чіткіший, вищий рівень бачення і осмислення себе і свого життя.
Про покаяння як про шлях важливо говорити ще й тому, що Великий піст часто сприймається як час, що «легалізує» нашу журливість, звичне побутове страдництво. Коли ж іще більш «пристойно» мати незадоволено-похмурий вираз обличчя і суворість у поводженні з ближніми? Коли, як не зараз, покарати їх всіх своєю «нещасливістю»? А вислів про «веселий час посту*» видається зовсім незрозумілим.
Спробуємо подивитись психологічно.
Ставлячись до життя як до духовної стезі, стезі покаяння, ми прагнемо рухатись, неухильно йти в обраному напрямку. Лише в русі ми здатні мислити, змінювати стереотипні уявлення на живі, конструктивні; можемо, так би мовити, виправляти свої схильності, перетворюватись аж до тієї досконалості, до якої ми покликані.
Психологічно це означає, по-перше, спробувати побачити себе з можливою для людини об’єктивністю, тобто важливо вивчати себе, спостерігати за собою: за своїми думками, мовою, емоціями, стосунками. Адже невидиме не може бути зміненим, а без зусиль щодо зміни, виправлення себе з Божою допомогою (і це по-друге) неможливе покаяння.
Шлях має бути об’єднаний із надією, бо ми спасенні в надії. Можна навіть сказати, що непослабна надія, сподівання — показник правильного шляху. З прекрасною можливістю вирости, преобразитись духовно, а отже, і особисто, з надією на милість Божу і пов’язана (включно з іншим) радість Посту.
Повною протилежністю до істинно радісного покаяння є хворобливий стан депресії. Депресія, завжди пов’язана з ідеями самозвинувачення, відчаю і безвиході, ніякої надії не має. Але справжніх депресивних хворих не так багато, як нам здається, коли ми бачимо навколо великопісно-сумні обличчя. Тут інше. Це «працює» так нами випещена любов до страдництва. Не благодушність у поневіряннях і стражданнях як відвіданнях Божих, а потяг до приємності страдницького становища в житті, ролі ображеного, незрозумілого, невизнаного, обдуреного тощо. Цей стан дуже милий для нашої негативності: зона відповідальності зміщується з внутрішнього світу в зовнішній, можна невтомно себе жаліти, в своїх пристрастях і власноручно створеному розладі звинувачувати інших і злі обставини. А головне, це прекрасне алібі від необхідності виправлятись! Адже я так страждаю за цих обставин, з цими людьми! От вони зміняться, тоді все налагодиться.
Жалість до себе, «саможаління», як називали це старці, абсолютно виключає будь-який рух, поки ми «страждаємо» — стоїмо на місці. І на цьому місці нашого життя утворюється ніби пухлина — «життя, що здається», тобто існування, наповнене переживаннями з приводів, що не існують, і змальовуване зазвичай умовним способом «якби не вони (він, вона)», «якби в мене були гроші (здоров’я, успіх тощо)». Або ж: «мене ніхто не розуміє», «мене всі покинули» і подібне. Цю псевдореальність людина сприймає за справжнє життя, її «страждання» стають складом думок, незмінним способом існування. В цьому значенні покаяння означає подолання створеного нами штучного життя, відмова від ілюзій про себе і світ, які унеможливлюють рух.
Звісно, руйнування ілюзій про себе — процес болючий, навіть жорстокий. Психологічно точно про це писав І. Ільїн: «Людина, яка озброюється „лупою“ совісті вперше, може бути просто вражена і пригнічена тим видовищем складно-витонченої мотивації і динаміки кожного окремого вчинку, яке постане перед нею в ній самій. Вона раптом переконається, що вона певною мірою бажала того і таємно готувала те, чого боялась явно; що якісь течії її життя течуть у напрямку, протилежному тому, який вона вважає головним і вирішальним у своєму житті; що в найтонших відгалуженнях її душі ховаються відтінки заздрощів, ревнощів, жадібності, бажання зла, честолюбства, марнославства, ненависті, мстивості — пристрастей, які, може бути, насправді і були послаблені, ... але викоренені вони не були». Саме тому ми говорили про необхідність знати себе, необхідність усвідомлювати свою особистість в її душевній і духовній реальності. Повірте, всупереч відомій фразі з фільму, щастя — це коли себе розумієш!
Та що б не відкрилось нам при нелицемірному і навіть жорсткому погляді всередину себе, як би ми не вжахнулись, важливо пам’ятати, що ми на дорозі, будь-яку мить якої ми можемо зробити моментом оновлення розуму. Цим шляхом ми рухаємось впевненістю в Божій допомозі нашим зусиллям і надією на Його милість в наших помилках, а отже, ми на шляху невмирущої радості.
