Церковний розкол в Україні

Ось уже одинадцять років церковний розкол в Україні можна справедливо назвати болем нашого народу. Тому й не дивно, що тема подолання розколу не перестає непокоїти уми і «кухонних революціонерів», і видних державних діячів. Проте для реального вирішення цього питання бути політиком чи «активістом» недостатньо. Для цього потрібна щира, «не показушна», не формальна віра. І право вирішувати, «якою бути Православній Церкві в Україні», об’єктивно має належати не уряду, не «широким верствам демократичної громадськості», а виключно віруючим.

Тепер дозвольте визначитися з поняттями. Це важливо для розмови, яка має відбутися.

1. Кого ми називаємо віруючим?

Після 70-літніх гонінь на Церкву всі враз «прозріли»! Вчорашні гонителі-ідеологи раптово всі, гуртом, «прозріли на шляху до Дамаску». Куди там св. ап. Павлу!

Пам’ятається мені, що йому спочатку довелося осліпнути, а вже потім прозрівати. І засвідчувати свою віру не лише Апостольськими посланнями, але й зазнаючи бичування, ув’язнення, судів...

Зараз усе просто: «прозріли» — ласкаво просимо «на лаври»!

Усі раптово стали віруючими, говорять про «духовність». Незважаючи на те, що до цього часу не можуть зрозуміти різницю між «єктенією» і «панікадилом»... Незважаючи на те, що виходячи з храму, преспокійненько йдуть до екстрасенсів, чаклунів та шаманів... Незважаючи на те, що біжать на поклін до заїжджих «телегуру» та «махатмів»... А як же слова свт. Кипріана Карфагенського: «Кому Церква не Мати — тому Бог не Отець»? І якого «розуміння церковних проблем» можемо ми очікувати від цих «віруючих», якщо про себе вони говорять як про «погляд зі сторони»? Тим самим ніби зізнаючись, що вони «поза Церквою». Церква для них — у кращому випадку «мачуха».

«Церковність» же для багатьох обмежилась елементарним обрядовір’ям: стояння раз на рік зі свічкою у храмі, освячення пасок (води, яблук). І все... Навіть без думки «для чого я це роблю?» Як кажуть: «Шоб було»! Але віра й побожність — різні речі. Добре, якщо «побожність» цих людей з часом виросте у віру. Мені особисто знайомі такі випадки. Але поки вони «немовлята» в духовному житті, як можна вимагати від них розуміння проблеми та довірити їм долю «всього дому» — Церкви? Ми ж не вимагаємо від п’ятирічної дитини доповіді з аеродинаміки та не довіримо їй штурвал літака.

Бути православним віруючим — це не просто носити хрестик. Це нести свій Хрест — по-християнськи, по-православному ставитися до життя завжди й усюди! І неодмінною умовою життя у Христі Ісусі виявляється постійна участь віруючого в Таїнствах. Перш за все, у Покаянні та Євхаристії, регулярні та часті Сповідь та Причастя, без формалізму, з розумінням Таїнств, дозволяють людині долати житейське море на Кораблі Спасіння — у Церкві Христовій.

А тому лише віруюча людина, яка глибоко усвідомлює себе частинкою Церкви — не церковної організації, а Еклезії, Містичного Тіла Христового, може судити про те, що таке Церква та якою Їй бути.

2. Пріорітети самосвідомості

Питання про те, якою буде Православна Церква в Україні повинне, більшою мірою, хвилювати лише тих, кому не байдуже, куди ходити й у що вірити. Тим, для кого різниці немає, все одно куди ходити — хоч до Храму, хоч у пагоду. Коли ж людина усвідомлює міжконфесійні відмінності, настає момент вибору. Основним фактором, який впливає на цей вибір, буде пріоритет, верховенство тих чи інших життєвих цінностей людини. Наведу, навмисне, у довільному порядку: «місце роботи, сімейний стан, національність, віросповідання, країна проживання, улюблений колір, громадянство...» й інші анкетні дані. Завдання вкрай просте — потрібно обрати найголовніше та розставити всі пункти в порядку пріоритетної значущості. Спробуйте це зробити особисто для себе!

Так ось, для більшості «філаретівців» пріоритетами є національність або громадянство.

Стриманий націоналізм корисний. Він дозволяє зберегти самобутність нації, не дає їй асимілюватись. Але про який націоналізм може бути мова в Церкві, якщо з часів земного життя Ісуса Христа Церква інтернаціональна?! Св. ап. Павло досить виразно висловив цю думку майже 2000 років тому: Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе Його (Рим.10,12).

Незгодним раджу перечитати хоча б 10-ту главу Послання до Римлян.

Православні всього світу, за винятком тих, хто відпав у розколи, складають Єдину Церкву Христову. Ця Церква лише для зручності управління поділена на Помісні Церкви, причому зовсім не обов’язково вони називаються Патріархатами. Подекуди предстоятель — митрополит чи архієпископ. До речі, незважаючи на величезну кількість парафій в Україні, Патріаршества тут зроду не було — була Митрополія, Екзархат. Можливо, колись воно й з’явилося б на законних засадах, якби його не поквапилися самопроголошувати. Одні хотіли мати власного «Патріарха» — «мовляв, не гірше, ніж у людей»! Іншим не терпілося приміряти патріарший кукіль... Дозволю нагадати, що Главою Православної Церкви є не Патріарх (як, наприклад, папа у католиків), а Сам Ісус Христос. Патріарх — це по суті лише старший по чину (але не по благодаті) з єпископів. А Константинопольський Патріарх — як старший із братів, але не як батько, тобто такий самий єпископ.

Ніхто не применшує ролі України та українців у Церковній Історії. Але Церква та її історія — не поле для чиїхось ревізіоністських та реваншистських ігор. До речі, хтось, кажучи про «змоскаленість», не додумався прикинути, скільки священнослужителів — етнічних українців — служить у Росії. Вони що — «Рука Києва»?

Ніхто не заперечує національну самобутність храмової архітектури чи церковного мистецтва. Це збагачує Церкву. Але коли «особливості національної самобутності» з’являються у церковному віровченні...

Про богослужіння національною мовою. Зрозуміло, що і слов’янський переклад місцями далеко не ідеальний. Однак те, що часом доводиться слухати у храмах «філаретівців», очевидно зліплено «нашвидкуруч». Наголоси нового тексту не відповідають старим, історичним розспівам. Ось і виходить: «Над о, надо! Дад’у, дад’у!»

Особисто я вважаю, що переклад необхідний. Тим більше, що заборони служити національною мовою немає — був би гідний переклад. Його не можна робити ні з того ні з сього — косо-криво, аби живо, в догоду чиїмось амбіціям. Хороший переклад — ось дійсно безсмертний пам’ятник духовності та гідності нації. Люди, які візьмуть на себе цю місію, повинні бути не просто освіченими. Вони мають бути справді духовними й талановитими. Адже ця праця потребує зусиль богословів і музикантів, літургістів і поетів, агіографів і стилістів, філологів і біблеїстів. Причому окрім знань класичного літературного українського «високого стилю» (перекладати треба саме на нього, а не на суржик і не на містечковий діалект) необхідне досконале знання багатьох нових і стародавніх мов. Це нелегка, але добра справа.

Якщо пріоритетом обране громадянство, то з’являється можливість докоряти всім іншим у непатріотизмі.

Дозвольте поставити риторичне питання словами з пісні «С чего начинается Родина»? Відповідь багато хто пам’ятає. Як правило, чим ближче до мене щось територіально, тим більше я патріот цього. Пояснюю: я, у першу чергу, патріот своєї квартири — це Батьківщина! Я патріот мікрорайону, міста, держави — це теж Батьківщина! Я патріот Європи, Землі, Сонячної Системи, нашої Галактики — це теж Батьківщини! Але в міру укрупнення масштабів патріотизм слабшає.

Між іншим, мільйони католиків-патріотів по всьому світу зовсім не бентежаться від того, що Римський Папа сидить у далекому Ватикані, а не на сусідній вулиці, де-небудь, скажімо, в маленькому латиноамериканському містечку. Інша справа, якщо наш з вами земляк-«патріот» вважає: «Нехай наш Патріарх хоч на Марсі сидить, аби не в Москві»! Але тут уже справа не в патріотизмі, і нема чого ним прикриватися.

Виходить надзвичайно абсурдна річ — така «однобока віротерпимість». З одного боку, виражається відкрита неприязнь до всіх представників Російської Православної Церкви, з іншого боку, декларується повна релігійна толерантність (хоча правильніше було б назвати її «безпринципність»), у боротьбі з «московською вірою та Москвою загалом» стають можливими будь-які союзи. З уніатами, мусульманами — з ким завгодно. Тільки не з Христом, не зі світовим Православ’ям...

Звичайно, пам’ятаючи «багнети НКВС», можна по різному ставитися до переходу західноукраїнських уніатів до Православ’я в 1946 році. Але й методи «окатоличування» українців декілька століть тому також навряд чи можуть бути виправдані. Проте всі подібні питання — предмет докладного діалогу з Римським Престолом, який, на щастя, теж не забув про Канонічне право — але про це трохи нижче. Методи типу «гей, всі до купи!» тут просто не прийнятні.

Тепер ми, нарешті, зупинимося на тому пріоритеті життєвих цінностей, які я особисто вважаю найважливішими. Трохи вище я назвав його «віросповідання». Можна також скористатися модним науковим терміном «релігійна самоідентифікація індивідуума», або, простіше, «конфесійна приналежність». Особисто я, як і більшість православних, називаю це союзом зі Христом. Для будь-якого православного саме Союз із Христом, Життя у Бозі є найголовнішим пріоритетом, перед яким меркнуть та втрачають сенс усі інші цінності. А згідно з православним віровченням, якщо згадати наведені вище слова свщмч. Кипріана, цей союз неможливий поза Церквою.

3.Церковна єдність та її порушення

Дозволю собі висловити думку, яка, можливо, у декого може викликати подив. Православному християнину, в принципі, неважливо, у якій законній (канонічній) церковній юрисдикції він перебуває. Проблема виникає лише тоді, коли він перебуває у розколі зі світовим Православ’ям, у духовній самоізоляції. Я вже згадував про те, що Православна Церква розділена на юрисдикції з огляду на історичні традиції і на засадах Канонічного Права, причому кордони юрисдикцій зовсім необов’язково відповідають кордонам держав. Але таке «розділення» не порушує церковної єдності. Подібно до євхаристичного «Тіла Христового», Церква як містичне Тіло Христове «роздроблюється і не розділюється». Тобто при розділенні на юрисдикції між Православними Церквами-Сестрами незмінно зберігається єдність у Євхаристичному єднанні. Що таке Євхаристичне Єднання? Для тих, хто не знає, поясню просто: це можливість спільного служіння та взаємовизнання благодатності дії здійснюваних Таїнств. Розкол є руйнуванням єдності, оскільки спільне служіння з тими, хто порушив цю єдність, неможливе. Таким чином, самопроголошена церковна незалежність стає незалежністю від усього Православ’я, тобто не православ’ям. Це, по суті, незалежність «церкви» від Христа!

До речі кажучи, жоден бодай трохи вдумливий представник українських «автокефалій» не заперечує благодатність служіння УПЦ Московського патріархату. Претензії можна почути будь-якого штибу, але лише не обвинувачення в безблагодатності. Звинуватити ж УПЦ МП у безблагодатності (і через це допустити можливість будь-яких насильних дій) може лише людина, взагалі далека від Православ’я.

Основною ж претензією «автокефалістів» є саме те, що Церква (не лише Московська Патріархія, але й усе світове Православ’я) не визнає присутність благодаті в їхньому служінні. Як же так? — запитаєте ви. — Наче і служба така сама?

Як відповідь нагадаю вам старий дитячий жарт. Діти часом акуратно згортають порожній фантик від цукерки і пропонують один одному. Здається цукерка, а розгорнеш — пусто! Шкода лише, що деякі розуміють слова Христа «будьте як діти» (див. Мф.18,3) саме таким чином, звершуючи служби, позбавлені благодаті. Ви запитаєте, чим виміряти благодать? Багато чим, хоча б церковною єдністю.

Інший докір, який досить часто доводиться чути, це сам факт анафематствування розкольників. Проте, зазвичай, доводиться стикатися з повним нерозумінням того, що таке Анафема. Під дією західного схоластичного богослов’я і голлівудської псевдодуховності у більшості рядових обивателів склалося неправославне розуміння самого сенсу Анафеми. Насправді, Анафема — це не прокляття, не побажання зла й незгод (що було б немислимо з точки зору Християнства, бо каже Господь Бог: не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити! (Ієз. 33, 11). Анафема, по суті, є лише юридичною констатацією Церквою (у всій її повноті) події, що фактично відбулася. Церква просто голосно та привселюдно заявляє всьому світу про відпадіння від Неї якоїсь людини чи групи людей, що вже сталося. При цьому Церква попереджує всіх про те, що всі слова та справи тих, хто відпав від Неї, не мають нічого спільного з Церковними діями та віровченням.

Було б не зайвим нагадати й про те, що Анафема є відлученням не від якоїсь юрисдикції, а від Православної Церкви взагалі. Тобто розкольник втрачає Євхаристичну єдність з усім світовим Православ’ям.

Саме розривом зі світовим, а не московським Православ’ям пояснюється те, що, по перше, розкольників не запрошують на всі православні заходи та урочистості. А по друге, спроба самих розкольників винести розкол за межі України: підтримка груп, які відкололися від інших помісних Церков та встановлення контактів з ними, прагнення створити альтернативну, паралельну світовому Православ’ю лжеієрархію. Фактично це прагнення зробити український церковний розкол всеправославним.

Між іншим, бажання представити широким масам анафему українським розкольникам як «відлучення лише від Московської Церкви» є свідомою неправдою. Якби таку думку висловлював сільський батюшка з глибинки, це ще можна було б якось зрозуміти. Але коли про це говорять люди, які мають наукові звання в галузі богослов’я...

Коли ж розмова заходить до сфери церковної юриспруденції (Канонічного Права), розкольники або шукають прецеденти порушення цього Права в церковній історії, або взагалі говорять про втрату значення канонів.

Розмова про прецеденти не має сенсу. Вона може виникнути лише в умовах сьогоднішньої поголовної та шаленої американізації нашого суспільства. Але церковне законодавство, на відміну від американського Громадянського Права, має не прецедентну основу. Тобто випадок, який колись відбувся, може розглядатися лише як виняток (та й то, за глибокого достеменного дослідження), а не ставати новим правилом. Якщо ж у суспільстві виключення з правила поступово стає правилом, то це є незаперечним свідченням деградації такого суспільства. Історія вже не раз підтверджувала справедливість даної тези.

Прагнення розкольників виправдати свої дії нападами на Церковне Право мають зовсім іншу природу. Ще в давнину Святі Отці попереджували, що застарілий розкол перетворюється на єресь.

Тут дозвольте роз’яснити церковну термінологію. Розкол є злочином канонічним, тобто порушенням Церковного Права, при збереженні основ віровчення. Єресь же є злочином догматичним, тобто викривленням самих основ віровчення (догми у вірі — це майже те саме, що аксіоми в математиці).

Тобто, втративши церковне спілкування через канонічний злочин, ті, хто відкололися від Церкви, позбавляються благодаті. Від цієї безблагодатності поступово слабшає їхня віра й змінюється спосіб міркування, що призводить, у кінцевому підсумку, до єретичних переконань.

Поступове віддалення різноманітних груп, які відкололися від Церкви, від Православного віровчення та формування у них особистих релігійних переконань (єретичних, з погляду Церкви) досить докладно розглянуті Церковною Історією.

Сьогодні час летить стрімкіше, ніж будь-коли. Інформаційний бум призвів до того, що події та процеси, для яких колись були б потрібні роки, у ХХ та ХХІ столітті відбуваються за лічені секунди. Так що тепер для того, щоб розкол застарів і став єрессю, не потрібно багато часу...

Політичні сили та Церква

Церква за своєю природою аполітична, оскільки двері храмів однаково відкриті для всіх, незалежно від партійних симпатій.

Вже мовилося про те, у чиїй компетенції перебуває вирішення церковних проблем. Тому безапеляційні спроби деяких невіруючих політиків втрутитися у церковні справи, при позірній слушності помислів, можуть завдати більше шкоди, ніж користі.

Зрозуміло, що релігійний конфлікт не сприяє ні стабільності, ні консолідації суспільства. І прагнення світських властей усіляко посприяти його подоланню — справа, звичайно, добра. Проте діяти в цьому напрямку потрібно дуже обережно, щоб не «наламати дров». Політичному світу України часто не вистачає принциповості. Не лише у справах церковних, але й у вирішенні більшості питань. Багато «великих мужів» настільки відверто хизуються своєю «політичною гнучкістю», що геть-чисто забули прописну істину: «Хто гнеться, того й гнуть!».