Відчай по-американськи

Працю й біль усього життя поета неможливо, мабуть, звести до однієї-двох ідей. І все ж у кожного поета є головні слова, написані між рядків усіх його найкращих віршів. Це ― певна сума, підсумок; те, чим жила душа. Віра ― або порожнеча. Надія ― або морок. Пошук ― або заперечення. Гірко, коли справді талановиті вірші впираються в глуху стіну відчаю, відчуження ― як у Роберта Фроста. Втішно, що буває інакше ― світло й просто, як в Анни Ахматової.

Мене раптом дуже зацікавив визнаний американський поет-класик Роберт Фрост (1874-1963). Причиною цього було читання книги «Діалоги з Бродським», де я наштовхнулася на таке судження.

«— У чому ще ви вбачаєте своєрідність Фроста як виразника американської національної свідомості?

— Фрост відчуває ізольованість свого існування. Абсолютну ізольованість. Ніхто й ніщо не помічник. Неймовірний індивідуалізм, так? Але індивідуалізм не в його романтичному європейському варіанті, не як відмова від суспільства...

Індивідуалізм Фроста інакший: це усвідомлення, що сподіватися немає на кого, окрім як на самого себе.

Фрост ― американець, але зовсім інакше, ніж вважалося. Фрост ― не хрестоматійний поет, а явище куди більш глибоке й лякаюче. Це і є насправді трагічна автентична американська свідомість, котра маскує себе виваженою мовою, ґрунтовністю, ховається за повсякденністю описуваних явищ.

Якщо уважно читати Фроста, то дивитися на нього слід із жахом, а не аплодувати йому. Тобто коли Фрост читав, треба було не збиратися, а розбігатися».

Коли я відкрила антологію американської поезії, єдино можливим виявилося погодитися з Бродським. У всіх віршах Фроста є трагічне відчуження людей один від одного, людей від природи; є природа, обтяжена людьми, і людина, яка не бачить сенсу буття й замкнена на собі. Лірика Фроста талановита й заражена безвихіддю. Ось, наприклад, вірш.

Починка стены

Есть что-то, что не любит ограждений,

Что осыпью под ними землю пучит

И сверху сбрасывает валуны...

.....................Лазейки, бреши,

Никто как будто их не пробивает,

Но мы всегда находим их весной.

Я известил соседа за холмом,

И, встретившись, пошли мы вдоль границы,

Чтоб каменной стеной замкнуться вновь,

И каждый шёл по своему участку

И собственные камни подбирал...

На стороне своей. И вдруг мы вышли

Туда, где и ограда ни к чему:

Там — сосны, у меня же — сад плодовый,

Ведь яблони мои не станут лазить

К нему за шишками. А он в ответ:

«Сосед хорош, когда забор хороший».

А ось інший вірш.

Что-то да было

Люди смеются, что я встаю на колени

Перед колодцами и изучаю подолгу

Непроницаемую поверхность воды,

Где вижу только собственное отраженье,

Богоподобное на фоне небес,

В нимбе из мха и медлительных облаков.

Однажды, уткнувшись в колодезный сруб подбородком,

Я, как мне показалось, увидел, что где-то

За моим отраженьем что-то белеет,

Что-то на дне колодца, что сразу исчезло.

Капля упала со мха, и то, что виднелось

На глубине, вдруг исказилось, смутилось,

Из виду скрылось. Но что там было на дне?

Истина? Беленький кварц? Что-то да было.

Другий вірш набагато метафізичніший і набагато страшніший. Страшно, коли істина в одному ряду з «беленьким кварцем», а богоподібне «только собственное отраженье».

Таким самим безпафосним пронизливим відчаєм сповнене оповідання американського фантаста Рея Бредбері «Канікули». Про прозу говорити легше, ніж про поезію: у віршах сильніше працює суб’єктивність сприйняття. Спробуй-но зрозумій, що автор, як пишуть у поганих шкільних творах, «хотів сказати». Тому переведу розмову на оповідання Бредбері, яке сприймаю як абсолютно тотожне Фросту.

Оповідання починається розлогим описом пейзажу.

«День був свіжий — свіжістю трави, що тягнулася вгору, хмаринок, що пливли в небесах, метеликів, що опускалися на траву. День був сплетений з тиші, та вона зовсім не була німою, її творили бджоли та квіти, суходіл та океан, усе, що рухалося, пурхало, тріпотіло, здіймалося й падало...»

У цьому багатому та живому світі старою колією на старій дрезині їде сім’я: батько, мати і хлопчик. (Бредбері називає батьків «чоловік» і «жінка» частіше, ніж «батько» й «мати».)

«Одного чудового ранку вони прокинулися, і світ був порожнім. Вони прокинулися, і почули м’які звуки землі, котра тепер була попросту лукою. Спершу вони прийняли це на диво спокійно, мабуть, тому, що вже стільки років не любили місто, і позаду було стільки позірних друзів, і було замкнене життя в механізованному вулику. Почалися найдовші канікули в історії. Жодних сезонних квитків. Не потрібно тягнутися за Джонсами. Навіть автомашина не потрібна».

Герої оповідання подорожують нескінченним літом із сандвичами та шипучкою вже кілька місяців, і дорослі починають тужити за людьми, котрі зникли за їхнім власним бажанням. Їм хочеться, щоб повернулися «всі нісенітниці, шум і гамір, ненависть, усі жахи, усі марення, злі люди та нетямущі діти, уся ця катавасія, дріб’язковість, метушня, усі надії, сподівання та любов».

Їхній син, плачучи, пише своє бажання на аркуші, закорковує пляшку й кидає в море. А матір його мучиться думками:

«— Він написав наше бажання, нашу мрію чи написав щось своє, поклав для себе одного, щоб прокинутися завтра вранці — і він один у безлюдному світі, більше нікого, ні батька, ні матері, жодних дурнуватих дорослих з їхніми дурнуватими бажаннями, підійшов до колії, і самотою повів дрезину через здичавілий материк.

Це чи не це?

Наше чи своє?

Вона довго дивилася в його безвиразні очі, але не прочитала відповіді, а запитати не наважилася».

Бредбері й нас залишає без відповіді. Оповідання обривається на тому, що герої рушають далі іржавою колією, а на порожньому місці їхнього нещодавнього перепочинку хитається квітка й шумить море.

Король Лір видається веселуном та щасливцем на тлі цих персонажів. Він здіймає руки й волає про безсердечність дочок, бо впевнений, що норма стосунків з батьком ― любов. Гамлет страждає від того, що «час вивихнув суглоби». І він щасливець у порівнянні з героями Бредбері, бо не тільки вірить у виправлення століття, а й бачить у цьому свій обов’язок.

У Фроста й Бредбері в «Канікулах» ніхто не кричить, не б’є себе в груди, не виголошує пафосних монологів. Так пристойно поводяться люди в морзі, не вимагаючи від небіжчиків, щоб вони ожили.

Фрост і Бредбері описали глибокий і безвихідний жах замкненості, непроникливості кожного серед абсолютної ситості й зовнішніх гараздів.

В Ахматової є полярно протилежні вірші ― вона змальовує світло в серці серед абсолютної зовнішньої безвиході. Я маю на увазі давно уподобані мною дивовижні вірші, під якими стоїть дата 1921.

Всё расхищено, предано, продано,

Чёрной смерти мелькало крыло,

Всё голодной тоскою изглодано,

Отчего же нам стало светло?

Днём дыханьями веет вишнёвыми

Небывалый под городом лес,

Ночью блещет созвездьями новыми

Глубь прозрачных июльских небес,

И так близко подходит чудесное

К развалившимся грязным домам,

Никому, никому не известное,

Но от века желанное нам.

Можна обірвати розмову, щоб не затьмарити головного: справжнє світло та радість неможливі там, де індивідуалізм і споживання зведені в культ і розтоптали дух. А якщо дух не розтоптаний цінностями супермаркету та звичкою «тягнутися за Джонсами», він дає про себе знати безвихідним болем.

Але дуже хочеться запропонувати шановному читачеві ще два чудових ахматовських вірші, звернених до Бориса Анрепа, котрий емігрував в Англію ще до революції. Ахматова категорично (і декларативно у віршах в тому числі) відмовлялася виїхати на «благополучний» Захід. Але й у текстах, що їх я хочу процитувати, цікавою є не декларація її невід’їзду, а протиставлення Заходу та батьківщини. Заради чого можна залишитися навіть серед втрат? Чого не приймає Ахматова, котра щасливо й довго подорожувала Європою перед Першою світовою війною?

Ты — отступник: за остров зелёный

Отдал, отдал родную страну,

Наши песни и наши иконы

И над озером тихим сосну.

Для чего ты, лихой ярославец,

Коль ещё не лишился ума,

Загляделся на рыжих красавиц

И на пышные эти дома?

Так теперь и кощунствуй, и чванься,

Православную душу губи,

В королевской столице останься

И свободу свою полюби.

Для чего ж ты приходишь и стонешь

Под высоким окошком моим?

Знаешь сам, ты и в море не тонешь,

И в смертельном бою невредим.

Да, не страшны ни море, ни битвы

Тем, кто сам потерял благодать.

Оттого-то во время молитвы

Попросил ты тебя поминать.

«Родная страна» Ахматової не Російська імперія, не Велика Росія, а той край, котрий називають Святою Руссю, бо головні її атрибути ― «наши песни и наши иконы». Це устрій життя та система цінностей, основа яких ― Православ’я. Саме в цьому світі може бути світло навіть тоді, коли «всё расхищено, предано, продано».

Що відриває людину від «родной страны»? На це питання є відповідь у наведених віршах.

Блюзнірство та чванство ― шлях геть зі Святої Русі. Чи потрібно розшифровувати та витлумачувати ці очевидні слова? Блюзнірствують люди, котрі втратили віру, котрі втратили Бога. Ще три покоління назад страшним вироком людині були слова про неї: «нічого святого». Чванство ― зверхність, відчуття себе кращим та вищим. У даному випадку чванство стосується цієї самої Святої Русі: у вас, мовляв, дикість, нетрі, мракобісся, фанатизм, а от у Європі бруківку з порошком миють.

Про це ж другий вірш, також до Анрепа звернений. Він починається з того ж діагнозу ― чванство.

Высокомерьем дух твой помрачён,

И оттого ты не познаешь света.

Ты говоришь, что вера наша — сон,

И марево — столица эта.

Ты говоришь — моя страна грешна,

А я скажу — твоя страна безбожна.

Пускай на нас ещё лежит вина, —

Всё искупить и всё исправить можно.

Вокруг тебя — и воды, и цветы.

Зачем же к нищей грешнице стучишься?

Я знаю, чем так тяжко болен ты:

Ты смерти ищешь и конца боишься.

Сьогодні для того, щоб опинитися в еміграції стосовно Святої Русі, не обов’язково їхати до Англії, Америки чи взагалі будь-куди перебиратися. І блюзнірство, і чванство ― необхідні складові мейнстріму (загального потоку), в який усією душею поривається величезна кількість людей, котрі не залишили ті країни, що Святу Русь становлять. Вірші, на щастя, завжди кращі за будь-які витлумачення їх.

А Свята Русь, на щастя велике, нечуване, незаслужене, чекає нас за порогом кожного її монастиря і храму; дивляться на нас наші ікони, хитаються понад тихими озера сосни. «Возлюбімо один одного, щоб єдиною думкою сповідати...»

Опублiковано: № 6 (36) Дата публiкацiї на сайтi: 19 January 2009

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
19:00 24.09.2009 | Мария
"Отчаяние - это не национальное понятие, мне кажется. Оно свойственно человеку, как виду. Если же говорить о поэтах, то лиши их отчаяния - и они превратятся в никому неинтересных слащавых рифмоплётов, потому что у каждого из них - своё отчаяние, своя трагедия.."

Бо ти на землi - людина.
I хочеш того чи нi -
Усмiшка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина.
Очi твоï - однi.

15:14 20.02.2009 | blood clot
Всім, хто НЕ ЗРОЗУМІВ Бредбері, раджу "451 по Фаренгейту"...
07:16 19.02.2009 | И.
Насколько я понимаю, писать в рифму они вообще не хотят и не умеют. А я убежден, что на белый стих и все эти верлибры имеет право только тот, кто доказал, что может , что называется, "нарисовать лошадку". Простите, но все это "американское отчаяние" мне кажется надуманным, просто техническим приемом, призванным скрыть отсутствие таланта. Если человеку Бог не дал способностей, а хочется проявить себя "творческой личностью", вот тут и начинаются разные выкрутасы: кто кощунствует, кто порнографию разводит, кто нарисует квадратик и объявит себя гением, а кто не понял - тот дурак. Эти вот, видите ли страдают. Чего страдают? А вот такие творческие они люди, оттого и страдают... Короче, мне чего-то кажется, что с Ахматовой их сравнивать не стоит. Все их страдания оттого, что пороли их в детстве мало.
12:39 18.02.2009 | В.А.С.
Ваша статья задела меня. Я не согласен с вами, что через все стихи поэта тянется одна нить, одна тема и можно всё творчество подытожить одним или двумя стихотворениями, или главными словами. Я раньше не читал стихотворений А.А Ахматовой, но, прочитав вашу статью - заинтересовался. Нашёл книжку с её стихотворениями и начал читать. Сначала стихотворения показались мне тяжелыми для чтения, грустными и чуждыми. Но всё больше читая их и думая о написанном, они всё сильнее трогали меня своей искренностью, чувствами, любовью которую испытывала поэтесса к мужчине; неразрешённым осталось только – к какому мужчине: мужу или нет…
Я прочёл 63 странички сборника «Классика и современники», стихотворения были написаны в разные годы, в разных местах.
Я считаю, что нельзя обобщать их все с позиции любви к Руси, любви к родине. Это не верно. Я продолжаю читать их дальше, но 80% из прочитанного – это стихи о любви, любви женщины к мужчине, живой любви со страданием, с муками неразделённости; безответной любви, искренней, со слезами щастья и тоскою, с горечью разлуки.
15:27 22.01.2009 | poll
"Отчаяние - это не национальное понятие, мне кажется. Оно свойственно человеку, как виду" - в принципе это верная формулировка, но когда в каком-то данном регионе в силу разных обстоятельств образовывается среда для развития писсемистических настроений, то тогда уже понятие "отчаяния" переходит с индивидуального в национальное. В данном случае задача православия заключается в том, чтобы указать человеку как личности, что грех, который есть разложение всех вещей, является причиной нравственного падения через одного всего общества данного ареала. Ведь покаяние это не только сокрушение сердца, но и светлое, радостное чувство, которое пережил блудный сын, вернувшись домой.
14:00 21.01.2009 | Михаил
Отчаяние - это не национальное понятие, мне кажется. Оно свойственно человеку, как виду. Если же говорить о поэтах, то лиши их отчаяния - и они превратятся в никому неинтересных слащавых рифмоплётов, потому что у каждого из них - своё отчаяние, своя трагедия..
Вы знаете, кто такой Александр Башлачёв? Вот вам пример - покойный рок-музыкант, бард, поэт. Отчаявшийся человек был, разочарованный во всём. И кончил плохо. А считается ни много, ни мало, гением слова и одним из проникновеннейших поэтов ХХ в. в России.
15:00 20.01.2009 | poll
Есть еще другой вид отчяния, он называется "отчаяние по-украински". Об этом чувстве еще писал Шевченко в "Катерин1": "Іди, доню, найди її,
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на могилі
Червону калину?
Хто без тебе грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас...»
Ледве-ледве
Поблагословила:
«Бог з тобою!» — та, як мертва,
На діл повалилась...". Эти слова написаны более ста лет назад, и почти ничего не изменилось. И сейчас дочери Украины изгнанные политическими и экономическими нестроениями, пишут в нашу заграничную прессу наполненные болью письма с заглавиями "Я заздрю птахам" или "Там для них – чужа, а тут – не своя" ( "Українська газета" Италия).

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: