Переживаючи свари з ближніми, людина схильна пірнати в безодню душевних переживань і забувати про те, що першопричина всіх конфліктів — розлад у духовному житті. Хто перемагає у битві з собою, той живе в мирі з людьми навколо. Про всепереможну силу смирення — настанови афонського подвижника, одного з найшанованіших старців Святої Гори схиархімандрита Еміліа́на (Вафідіса).
Коли людина грішить, вона відділяється від ближніх і набуває відчуття, що вони її не люблять, не жаліють, не думають про неї, не цікавляться нею. Подібно до того, як язик, що втратив відчуття смаку, не відчуває солодкість меду, так і людина гріха страждає нечулістю, не сприймає любові людей, ображається і все тлумачить неправильно, вважаючи, що всі хочуть їй зла, що всі живуть і радіють, а її кинули.
І навіть якщо ти проллєш за неї кров, вона дасть інше тлумачення твоїй любові. Якщо ти скажеш їй щось добре, вона вважатиме, що ти втручаєшся в її життя. Якщо скажеш їй: сідай отут, вона буде вважати, що ти її зневажаєш. Грішна людина живе в кайданах свого гріха і страшній темниці своєї самотності.
Коли людина, опиняючись у подібних ситуаціях багато разів, робить висновок, що ближні її не люблять, не жаліють, не допомагають їй, що вони в чомусь винуваті, то цілком зрозуміло, що вона згрішила. Той, хто звільнився від гріха, набуває відчуття, що його всі люблять, жаліють, він усіх відчуває, як рідних, йому хочеться всіх обійняти, тому що всі сповнені милості до нього. Отож, чим більше я звільняюсь від гріха, тим більше поєднуюсь із ближніми. І навпаки, чим більше я грішу, тим більше від усіх відділяюсь.
Ніхто не може бути з Богом, якщо не смиряється, якщо не зневажається, якщо не програє в чомусь, якщо не зазнає шкоди кожного дня. Щоденно терпіти шкоду, втрати й безчестя від інших — це наше досвідне смирення, яке робить нас великими перед Богом і благословенними у Бога.
Я повинен вкушати смирення черпаком, знову й знову, і часто засмучуватися. Одначе коли я нічого не приймаю від ближнього, коли я бережу свою гідність, дивлюсь за тим, щоб мене поважали, любили, щоб я був бажаним, щоб мене розуміли, хвалили, визнавали, — тоді зі мною немає Бога. Моє життя душевне, воно — не духовне. Тоді я живу душевними переживаннями, в якійсь неповноцінності. Живу за законами психології, а не духовного спілкування.
Ви мені скажете: «Невже правильно, щоб мій ближній робив зі мною все, що хоче?» Звісно, так! Це правильно й природно, тому що людина чинить відповідно до свого характеру. Нервовий буде нервуватись, лагідний буде спілкуватися з тобою лагідно, ввічливий буде розмовляти делікатно, а грубий, природно, буде розмовляти грубо. Як у людині ввічливій ти не знайдеш грубості, так і від грубої людини не можеш чекати ввічливості.
Кожна людина своєю поведінкою виявляє наповнення свого серця, не може вона дати щось інше, не буде вона давати те, чого хочеш ти. Людина поводить себе так, як поводили себе її тато, мама, відповідно до своїх спадкових якостей, до життя, яким вона досі жила. Все це падає на мене. Те що, власне, я можу зробити, — це прийняти кожного як він є, і особливо, коли він мені протидіє, коли йде проти мене, тому що це може зробити мене святим.
Всі ми, люди, дуже легко ламаємось, готові впасти, підірватися. У нас немає стійкого самовладання. У нас є нерви, серця, і ми змінюємося щогодини. Йдеш ти, наприклад, із кимось погуляти, щоб отримати задоволення, а він дорогою згадує щось, змінюється й робиться похмурим. Ти кажеш йому одну фразу, а він неправильно її розуміє і з того дня уникає зустрічі з тобою. Такі всі люди. Наші нерви не витримують, серця в нас дуже чутливі, і нам треба з’єднатися з Богом, щоб набути сили.
Молитва приносить радість, тому що це є спілкування з Богом. Не будемо збирати в собі гіркоту образи на ближнього, не станемо втручатися в чужі справи. Ніщо не повинно нас відволікати в нашому житті. І не будемо боятися. Не будемо непокоїтись. Не будемо страждати. Навіть коли з вами через пристрасть чинять несправедливо, не турбуйтесь, не клопочіться. Ваше щастя, удача не зникає від цього, тому що чекаємо її не від людей, а від Бога.
Навіть якщо я гордий, егоїст, що своїм самозвеличенням став подібний до демона, але оскільки говорю «помилуй мене, грішного», Бог із любові Своєї зверне увагу на те, що я промовляю вустами, а не на те, що в мене на серці, і прийме моє покаяння. Така Його благість.
Євангельське зусилля — в жодному разі не насилля. Це життя духовне, спокій, відкладення піклувань і радість. Це Небеса, що розверзаються для синів і дочок Бога, які вдень і вночі перед Ним.
Господь ясно сказав у Євангелії: Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, беруть його силоміць (Мф. 11,12). Тому всі, хто вірує в Христа, силують себе і борються зі своїми пристрастями, в трудах і подвигах доти, доки не відвідає серцях їх Христос (див.: Еф. 3,17).
...Чому ми так боїмося прикласти зусилля? Чому ми противимося і вбачаємо в ньому лихо і нездоланні труднощі?
Наші власні інтереси, мирське мислення, дитячий непослух, схильність до модних ідеологій, егоїзм та інші недоліки здушують нас і не дають прийняти від усього серця «тягар Христовий». Крім того, часто ми або під впливом сучасного обмирщеного суспільства, яке забуло про Бога, або, не маючи серйозних богословських знань, провадимо дуже поверхове духовне життя, а євангельський заклик до зусилля тлумачимо легковажно й безвідповідально.
Зазвичай людям не подобається злостраждання. Вони підживляють примхи своєї плоті й таким чином іще більше розпалюють її апетит. Спокій, на який у мирських людей є благослівний дозвіл, виправдання й підстава, для людини віруючої є межею загибелі. Для того щоб зуміти відмовитись від інстинктивного піклування про свою плоть, відкинути самодогоджання, необхідна істинна любов і Божественний вогонь. Його в нас запалює Сам Христос і ним змінює наше внутрішнє єство. Дійсне прагнення до Христа стирає будь-яке інше прагнення.
Ми всі любимо Бога. Але нашими повсякденними справами, що витікають із малодушності, людських слабкостей, недбалості, незнання, пристрастей, свідчимо про своє автономне існування щодо Нього. Наша любов витрачається на задуми, бажання, придбання матеріальних благ, на себе самих. А ми між тим просто не розуміємо, що так, через закостеніння в задоволенні й самодогодженні, de facto розривається наш зв’язок із Богом, ми втрачаємо Його Божественну любов.
Мірилом нашого життя є Христос, до міри зросту Христової повноти (Еф. 4,13). Святий Ігнатій каже, що й ми можемо сповідувати з рішучістю: «Я бажаю осягнути лише одне — Христа». Відкрити Його для себе, Його здобути. Хай буде Він Господь мій і Бог мій (Ін. 20,28).
