Чарівний будинок

Розповідати про пологовий будинок — те саме, що про війну. Одна річ послухати, а інша — самому побувати. Можливо, дивно порівнювати воєнні дії і народження дітей, але ж і там, і там — боротьба за життя, а ветерани й батьки — народ бувалий, винахідливий. І, між нами кажучи, багато хто в наші дні боїться народжувати й виховувати майже так само, як і воювати.

У світі широких можливостей і рівних прав є багато чого для любителів драйву й екстриму, всілякі атракціони й ігри в небезпеку. Вони покликані струшувати й оживлювати занудженого, зануреного в будні товариша. «Ось-де справжнє життя!» — вигукують любителі пригод, походів і польотів. Але жодну пригоду не можна порівняти зі звичайним пологовим будинком і тим, що відбувається в його стінах.

Стоїть посеред сосен багатоповерховий корпус, на вікнах наклеєні великі червоні цифри — номери палат. Поряд галаслива вулиця: біжать перехожі, їдуть машини, але звідси, з вулиці, не видно тих, хто дивиться іноді з вікон. Їх заборонено відвідувати, можна лише дзвонити або передавати пакунки, у крайньому разі — написати під вікном на асфальті «Дякую, рідна!!!» За законом, якщо все буде як слід, вони полишать корпус через три дні, і за ці три дні стануть зовсім іншими людьми.

Як і тисячі майбутніх мам, за дев’ять місяців я перечитала безліч журналів і книг для вагітних — враження, спогади, поради й запевнення, що все буде гаразд. Але ніде не було написано, що пологовий будинок найбільше нагадує…реаліті-шоу. Тобто багато «домашніх» дівчат раптом опиняються разом, в одній великій будівлі, і найчастіше вперше. Є грандіозна мета, є і приз. Чим не екстрим? Особливо для тих, хто навіть у лікарні ніколи не лежав. Тому, коли підійшла моя черга, я вирішила все запам’ятовувати, спостерігати, а потім написати про те, що побачу.

Якщо майже-вже-мама прибуває до пологового будинку завчасно, щоб «полежати й підготуватися», в цьому немає нічого особливого. Крім того факту, звісно, що, скільки б не проводжало її співчутливих і дорогих родичів, вони кінець кінцем їдуть додому, а вона залишається, мусить залишитися. Цікаво, як по-різному починають поводитися люди в такій ситуації. Хтось безперестанку дзвонить чоловікові, батькам чи подругам. Поки розмовляєш з рідними людьми, ніби не так страшно й незвично. Хтось облаштовується в невеликій палаті, як у нірці, перекладає рушники, з любов’ю приготовані підгузки й новенькі одежинки (втім, не забуваючи іноді подзвонити). Дівчина, з якою ми разом прибули на акушерський пропускник «здаватися», весь час повторювала, що чоловік суворо наказав народити до вівторка, і «як сильно! вже! хочеться додому!» І як її чекає мама. Завжди є ті, хто від самого початку налаштований підозріло, не довіряє лікарям, медсестрам, тутешній їжі й процедурам, щоправда, скоріше від нервів і напруги, ніж серйозно. Хтось хвилюється, соромиться або відверто боїться — усі почуття стають помітними як на долоні. Свої куртки й навіть чоботи ми віддаємо тим, хто проводжає: найближчим часом вони нам не знадобляться, виходити все одно нікуди не можна. Зачиняються двері у звичний світ, шоу починається, і куди зникають наші пристойності, амбіції, плани. Коли я теж нарешті потрапила у свою палату й поглянула у велике вікно, то прихована соснами галаслива вулиця видалася неймовірно далекою.

У пакетах «за списком пологового будинку» красувалися сечові катетери, пачки хірургічного кетгуту, пляшки фізрозчину й інші загрозливі речі. Я постійно думала: а може вони таки не знадобляться? Майже Набоков, «Запрошення на страту», і ще й клієнт приходить зі своєю сокирою. З матеріалу замовника, як кажуть. Усі один одному дзвонять — ну як, що? А які тут новини, у відділенні патології вагітності? Лише повільно ходять кругленькі «животики» в їдальню і назад. Або на УЗД, або на кардіограму. І тільки інколи доноситься новина — з 308 палати дівчинку вчора до пологової перевели?! Ми всі тут на старті в невідоме, ніби у відсіку космічного корабля. Усі нудяться, їдять молочну вівсянку (до речі, дуже смачно її тут готують) і чекають спочатку болю, а потім радості.

Наша лікар весело сказала мені в п’ятницю зранку: «Гляди ж, не почнеш народжувати — у понеділок будемо дивитися на тебе суворо! Бійся!» Підморгнула, махнула кучериками й полетіла — струнка, на підборах. Дивитися суворо — попросту стимулювати пологи медикаментозно. На курсах для майбутніх батьків нам казали, що це більш боляче, що це погано й штучно, і краще би без цього. Я й сама знала, що краще, але що можна зробити? Почала випробовувати психологічні методи — уявляти собі, як ми нарешті зустрічаємося з малюком…

— 

На уко-о-ли! На уко-о-ли!

О, вже кричать на весь коридор. Уколи — це щоб м’яко почати пологи. Але я почуваю себе так, ніби нічого не відбувається. Ну аж прикро. Нічого, про що пишуть у журналах, на сайтах — взагалі нічого схожого. Так і чекаємо страшного понеділка, коли прийдуть лікарі і почнуть «дивитися суворо». Про вітчизняні пологові будинки розповідають різне, але я побачила одне: тут працюють дивовижно добрі, самовіддані люди — медсестри, лікарі, і просто бабусі, котрі прибирають або роздають суп і булочки в їдальні. Вони усміхаються, підбадьорюють, бажають. Вартують у коридорі ночами на посту акушерки. Ми всі чекаємо Події — у їхньому турботливому й ненав’язливому оточенні. Мабуть, вони сприймають нас як переляканих дітей, відірваних від рідних і близьких, від яких, до того ж, чогось чекають. Так, такі ми і є. Тут усе за розкладом — й уколи, й обід, й огляди, і вечері. Двері в душових і туалетах не зачиняють, та це нікому й не потрібно, за весь час ніхто ні до кого не увірвався, люди стають підкреслено обережними. Ще одна риса — дуже гарні домашні халати всіх кольорів веселки. Поки немає переймів, можна покрасуватися. А чи будуть вони, і які? У мене халат темно-синій у жовтий горох, а капці — бузкові, з веселими леопардами.

У пологовому будинку як на війні — атеїстів не буває. У таких справах уже не до світоглядних суперечок, і після всіх обстежень і приготувань сам лікар може напучувати: «Ну, тепер як Бог дасть». Як одного разу сказала знайома акушер з тридцятилітнім стажем: «Знаєте, кому народжуватися, а кому ні, вирішує один Бог. Іноді прогнози найстрашніші, а з’являється цілковито здоровий малюк, буває і навпаки. У нашій практиці повно таких випадків, коли лікарі лишень руками розводять». Без віри в пологовому будинку складно, взагалі незрозуміло як. Тут, перед такою довгоочікуваною подією, по суті, чудом, особливо ясно розумієш, що ти стараєшся, лікарі допомагають, але від початку й до кінця проводить вагітність Головний Лікар душ і тілес людських. А Богородиця, здається, зовсім поряд, обіймає й розуміє кожну маму й дитя, і хто, як не Вона, допоможе? «Феодорівська», «Помічниця в пологах», «Годувальниця»… З невеликими іконами, прихопленими з дому, в палаті дуже затишно (вони не те щоб прикрасили, але якось змінили лікарняну обстановку), очікування ставало не таким напруженим, а те, що відбувалося, набувало особливого смислу: все йде як треба, можна заспокоїтися. Цікаво, що в пологовому будинку чекають, коли буде боляче й одночасно хочуть цього. Мабуть, рідко коли таке буває. Нехай буде, зате скоро ми зустрінемося! Нехай буде так, як має бути, нехай усе буде правильно, ну будь ласочка, нехай!

Закінчилася субота, після вечері всі розійшлися, у коридорі було тихо, у якомусь душі шуміла вода. Уночі збудило тягнуче відчуття. Так уже бувало, але цього разу біль почав повторюватися час від часу. Я зіскочила й почала прислухатися в темряві, відраховувати час за мобільним, інтервалів не виходило, принаймні, однакових. Але все одно — щось боліло, нарешті! Прокинулася сусідка по палаті, досвідчена мама, котра чекала вже третю дитину. Сказала — вранці народиш, не панікуй, прочини вікно й дихай у щілину, буде легше. Ура й іще сто разів ура! Цікаво, сильніше буде, чи це вже все? Дурниці. Такі думки проносилися в моїй голові, котра спала в перервах. Годин у п’ять ранку стало вже весело, тому що виявилося, що перейми й справді приходять припливами, як хвилі, і тоді добре ходити туди-сюди й дихати в такт крокам. Після курсів, книжок і конспектів у нас було достатньо способів релаксації, але зараз хотілося лише ходити, повільно й тупо, і дихати коротко, а також, чомусь, усім бадьоро усміхатися. Не страшно, не дико боляче, а головне, впереміш з ейфорією. «Почалося, тільки не зупиняйся, ну ж бо!» — цей заклик, ніби парус, що зачув вітер, розгорнувся й затріпотів глибоко всередині. І раптом виявилося, що радісне хвилювання добре перекриває біль.

То як же це було? Хочеться написати правду, і написати її яскраво. Яке найперше слово трапиться? Це було, це було, це було — здорово! Лікарі бадьоро і якось здалеку кричали: «А що ти думала, все іще попереду!» Майбутній наш тато примчав саме в розпалі, допомагав і підтримував, проявляючи неймовірну мужність і присутність духу. Ого-го, дорогі товариші, це ніби сісти на карусель і виявити, що карусель не дитяча, зовсім навіть не дитяча, і її уже не зупинити! Ця особлива необоротність подій мене, зізнаюся, у певний момент налякала. Акушерка засміялася, коли я, виявляється, в неї вчепилася. Сказала: «А очі ж які! Такими очима подивиться — і все, померти від жалю». Але мені вже було не соромно. Цікаво, що наступає такий час, коли не соромишся нікого, й ось він і настав. Точніше, я хочу сказати, що в такі критичні моменти люди стають справжніми, молять про допомогу, плачуть від радості й вдячності, не соромлячись нікого, і в цьому день народження схожий на День Перемоги. Здавалося, що всі події рухаються зі швидкістю неймовірного суперекспреса. Дихаємо! Іще, іще, іще. Було жарко й вогко, як у тропіках, і раптом мені на живіт поклали гумового пупса. Відразу подумала: «Навіщо вони поклали ляльку, щоб мене підбадьорити? Звідки тут лялька?» А це була зовсім не лялька, а наша доня власною персоною. Вона була зовсім не великою, як усі казали, а якраз маленькою, яскраво-фіолетовою. Інопланетянин з Голівуду, такий м’який, теплий. Хотілося здивуватися якось так: «Уміють же робити!» — або: «От, американці дають, НЛО як живий!» Але найбільш приголомшливо те, що «воно» й було живе, лише дуже втомлене, так що навіть не відразу почало кричати. Сказали — дорогою дуже втомилася. Ось так ми народилися, відразу втрьох: ми як батьки, а маля як маля.

Залишилося враження, що навіть біль був ніби підібраний спеціально, точно такий, щоб витримати (хоча я й легкодухо злякалася). Пологи — все ж таки дивовижна справа, і слава Богу, що все влаштовано саме так. Це як музика, великий твір, котрий виконують усі разом — батьки, лікар, дитина. Просто супер, мені здалося.

І навіть хочеться, напевно, повторити.

Опублiковано: № 1 (43) Дата публiкацiї на сайтi: 12 April 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 8 з 8
22:33 07.06.2011 | marinak1007
Спасибо за статью, среди моря негатива так приятно думать о том, что СЧАСТЬЕ - это моя работа, пусть платят мало, пусть ночи бессонные... пойду спать завтра на сутки...
22:23 31.05.2011 | Нуне
Когда у меня начались схватки,я не бояалась,думала,ну все же рожают,все зоканчиваеться хорошо,врачи опытные, бабушки,я даже не подозревала,что попала в ад. Меня оскорбляли,унижали,только потому что я не русская. В итоге они пошли пить чай, оставив меня одну. Я говорила,пожайлуста, у меня кажеться начались роди. Никого, в итоге мой ребенок задохнулься.Они его конечно выталкнули, но теперь он инвалид. Ему уже 2, он не ходит, не говорит, не сидит и вряд ли когда-нибуть сможет. В наше время опасно рожать, нужно все чателно выбирать. К сожалению плохих людей с каждым днем становиться больше. У меня очень красивый мальчик,просто ангель. но он очень сильно мучаеться,а вместе сним я.
01:07 09.09.2010 | Марина
А у меня роды оказались "проверкой на вшивость". Готовилась, считала себя героиней, "не такой, как другие", а потом, когда все началось...
Если чесно, про чудо даже не думала - только жалела себя, любимую. И врачи, и акушерки, и муж при родах вели себя просто чудесно, а я так смалодушествовала - и при схватках, и при заживании разрывов, и во время первых бессоных ночей... Просто Господь показал, какая я на самом деле. Зато потом (недели через три), когда я все таки почувствовала, какое это ЧУДО, я поняла, что хочу ЕЩЕ!
09:39 12.08.2010 | Виталий
Так як лікар мені болісно чути слова в першому коментарі. Я працюю в Київському пологовому будинку № сім+я. Скажу відверто колектив дуже великий і жодного разу я не зустрів "наплевательского отношения" крім того, при кожних пологах, а їх в середньому за добу 15, я народжую разом з породілею і щоразу радію та дякую Богу за подароване Україні нове життя. Всім вагітним та майбутнім матерям я бажаю міцної віри. PS:довіряйте лікарям, ми також люди! І завжди хочемо бачити результат нашої праці - щасливі обличчя батьків та здорових діточок!
09:38 12.08.2010 | Виталий
Так як лікар мені болісно чути слова в першому коментарі. Я працюю в Київському пологовому будинку № сім+я. Скажу відверто колектив дуже великий і жодного разу я не зустрів "наплевательского отношения" крім того, при кожних пологах, а їх в середньому за добу 15, я народжую разом з породілею і щоразу радію та дякую Богу за подароване Україні нове життя. Всім вагітним та майбутнім матерям я бажаю міцної віри. PS:довіряйте лікарям, ми також люди! І завжди хочемо бачити результат нашої праці - щасливі обличчя батьків та здорових діточок!
04:52 16.05.2010 | Мерседес
В некоторых роддомах действительно как на войне: наплевательское отношение к пациенткам, такое же к детям, внимание только за деньги. Примерно как и в советские времена, когда женщину за человека не считали. Мне мама рассказывала как на нее орали во время родов и обзывали плохими словами. По животу били - роды стимулировали. Потом кровотечения были. А сейчас примерно так же. Пока одна женщина сознание не потеряла от потери крови, ребенка не взяли от нее присмотреть, хотя она очень просила, чувствуя слабость.
20:15 01.05.2010 | Ксения
пасибо Вам, Юлия, за статью-исповедь. Действительно,так много под рукой книг. сайтов, курсов, тренингов для будущих мам, а вот о чувствах и "реалиях" как-то мало кому удаётся написать так искренне, так правдиво. и точно, как на войне - впереди фронт, за спиной - тыл, и отступать некуда! Это понимаешь, даже не когда забеременнеешь, а когда пройдёшь хотябы половину пути. Дай Бог автору и её малышке здравия и счастья.
16:08 13.04.2010 | мамоля
Открою секрет: каждый раз всё будет уникально.Кроме радостного волнения, перекрывающего боль.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: