Восьме диво світу

Собор святої Софії в Константинополі

Зустріч

Дводенна поїздка до Стамбула добігає кінця. Нарешті всі питання вирішено, і можна просто погуляти містом, у своє задоволення. Воно величезне, цей старезний сивий велет — Другий Рим, Константинополь, центр східного християнства. Де твоя молодість? Як сталося, що ти забув свою першу любов?

І прийшли ті, кому ця любов була ще невідома. Вони увінчали твої храми напівмісяцем і звели багато-багато своїх. Вони перетворили тебе на великий багатоголосий базар, де тепер чути й російську мову. Іду по твоїх гамірних строкатих вулицях. Метушня, тіснява, усі кудись біжать. Вітрини кричать по-російськи: «Скидка! Кожа! С Новым годом!» «Наших» видно одразу. Їх стільки, що часом видається, ніби ти на Сорочинському ярмарку.

І от я на площі, де переді мною відкривається велична картина. Мінарети, напівкуполи, арки, міцні стіни червоного кольору. І над усією цією пишнотою висить величезний чорний купол. Храм святої Софії Константинопольської.

Біля храму переступає з ноги на ногу і щулиться від холоду турок-гід, який розмовляє російською. Ахмет не приховує своєї радості, і ми разом ідемо вперед.

Трохи історії

До того як імператор Юстиніан у 532 р. заклав перший камінь у фундамент собору, на цьому місці вже стояли храми. Ще Константин Великий побудував тут невелику базиліку в ім’я святої Софії — Премудрості Божої. Вона була зруйнована під час народних заворушень, викликаних гоніннями на архієпископа Константинополя св. Іоанна Златоуста. Однак невдовзі було освячено новий храм, побудований архітектором Марком Італійським. Але і його спалили під час шестиденного повстання «Ніка». Ахмет показує мені його залишки, виявлені в 1930-х рр. під час розкопок біля західного входу.

Будівництво нового храму Юстиніан довірив малоазійським зодчим Анфимію з Тралл та Ісидору з Мілета. На Різдво 537 року він був освячений. Імператор вигукнув тоді: «Я перевершив тебе, Соломоне!» Майже тисячу років собор святої Софії був головним храмом Православної Церкви. І ось уже півтора тисячоліття він твердо стоїть на ногах. Восьме чудо світу!

Нижній ярус

Заходимо у поперечний вестибюль, що називається зовнішнім притвором. Серед інших предметів старовини тут є гіпсові плити з постановою Синоду, який відбувся у храмі в ХІІ ст. Просторий внутрішній притвор призначався для тих, хто готувався прийняти хрещення. Із нього до храму ведуть дев’ять бронзових дверей. Центральні, вищі й ширші, називаються Царськими вратами. За переданням, їх зроблено із залишків Ноєвого ковчега. Біля них імператор клав поклони, після чого заходив до храму. Над вратами викладена мозаїка, що зображає Лева VI, який на колінах молиться до Христа. Величенька впадина з лівого боку утворилася від постійного перебування на цьому місці імператорської сторожі.

І ось ми у храмі. Ахмет строчить, як кулемет. Але я, вражений побаченим, ледь уловлюю його слова. Згадуються посли князя Володимира, що були тут тисячу років тому. Русичі теж не знали тоді, чи на землі, а чи на небі вони перебувають. Усередині храм вражає набагато більше ніж іззовні. Кількість світла вражає. Здається, що воно ллється звідусюди. Яскраві промені, прорізавши сорок вікон, підтримують легкий купол. Він витає у повітрі, наче спущений із небес. Колись невагоме склепіння було більшим, але постійні землетруси давали про себе знати. Купол руйнувався двічі, але щоразу народ відновлював його. Підлога і стіни облицьовані світлими мармуровими плитами. Світло відбивається від них, приховуючи тяжкість майстерно замаскованих опор. Великі вікна роблять стіни легкими й тонкими. Потоки світла змінюють величезний простір. Він наче стає безплотним.

Не давши опам’ятатися, Ахмет веде мене по південній галереї. Він тараторить, не змовкаючи, повідомляючи мені все нові й нові подробиці. Все найкраще везли сюди з усіх кінців імперії. Світло-зелені колони колись прикрашали храм Артеміди Ефеської, а порфірові — храм Сонця в Геліополі. Тритонні елліністичні амфори й вази були привезені з Бергамо вже в мусульманську епоху й використовувалися для ритуальних омовінь. Проходимо повз кітабхану — бібліотеку. Висока кафедра з вузькими сходинками називається мінбаром. Тут читали проповідь імами. У вівтарній частині височіє міхраб — вказівник на Каабу. Зліва від нього прибудована максура — особливе місце для султана.

Втомившись слухати Ахмета, я піднімаю голову і бачу в апсиді дивовижну мозаїку. На золотому тлі сяє Богоматір із Дитям. У середині ІХ ст. за розпорядженням патріарха Фотія почалося відтворення зображень, що були знищені в період іконоборства. І ця мозаїка з’явилася одразу після утвердження іконошанування. Вона просякнута внутрішнім духовним світлом. Це загальна властивість візантійської мозаїки. У ній немає визначеного джерела світла; світло — у ній самій.

У північній галереї Ахмет показує мені потужні опори. В їх основі вибиті свастики, які у стародавні часи вважалися атрибутом вічності. І зодчі хотіли підкреслити свій сміливий задум. Такий храм повинен стояти вічно! А ось і «пітніюча» колона. Вона завжди прохолодна й волога. Навколо товчуться люди. Кожен турист намагається доторкнутися до неї власною рукою. Існує повір’я, що загадане бажання обов’язково збудеться, якщо опустити палець у закритий мідним листом отвір. Вражає, що у храмі Єдиного Бога все ще дає про себе знати язичницька свідомість людства.

Верхній ярус

Ахмет уже стомився, але в мене сил іще вистачає. Дуже хочеться потрапити нагору, де гід обіцяє мені багато цікавого. Подякувавши невгамовному туркові й відпустивши його, я вирішую піти туди сам. На хори веде кам’яний пандус, по якому в своєму паланкіні піднімалася імператриця. Колись жінки могли молитися лише зверху. Місце, де був її трон, давно облюбували фотографи. З нього храм видно як на долоні. Поки закохані японці клацають затворами, я тихо молюся за найближчих мені людей.

Мармурові двері ведуть до південної галереї, де відбувалися засідання Синоду. На них видно сліди хрестів, збитих затятими прихильниками ісламу. Яскраве світло ллється з вікон і відбивається від підлоги, яка здається дзеркальною. У залі знаходиться шедевр світового мистецтва — мозаїка «Деісис», що грецькою означає «моління». У її центрі на золотому тлі, що символізує Божественну сутність, зображено Христа. Перед ним стоять Богородиця та Іоанн Хреститель, які молять Його за спасіння світу. Від лику Христа струменить світло, яке наповнює серце спокоєм і радістю. Однією рукою він благословляє молитвеників, другою — тримає Євангеліє. У ликах Божої Матері та Предтечі проглядається глибоке смирення й сум. Ця мозаїка з’явилась у другій чверті ХІІ ст. Так зване Візантійське Відродження почалося після звільнення Константинополя Михайлом VIII Палеологом від хрестоносців, які захопили його в 1204 р.

У кінці південної галереї виблискують золотом мозаїки ХІ-ХІІ століть. Ось Константин IX Мономах і його дружина Зоя. Імператриця тричі виходила заміж, і при укладенні нового шлюбу щоразу наказувала переробляти в мозаїці обличчя й ім’я свого обранця. Обличчя самої Зої теж постраждало. Його розбив пасинок, який прийшов до влади. Але коли Зоя повернулася на престол, мозаїку відновили. Поряд видно Іоанна II Комнина і його першу дружину Ірину. Збоку зображений їхній хворобливий син Олексій. У північній галереї зберігся мозаїчний портрет Александра, брата імператора Льва VI. На склепіннях можна помітити мозаїки, що зображають Отців Церкви, серед яких святі Іоанн Златоуст та Ігнатій Богоносець. Це літопис історії Візантії, що більше тисячі років була оплотом Православ’я.

На парапеті видно стародавні графіті. Ледачі парафіяни та гвардійці з варягів нудьгували під час довгої служби й лишали на мармурі малюнки й надписи. Також відмітилися й рицарі IV Хрестового походу, які перетворили храм на католицький собор. Вони вивезли з нього накопичені впродовж століть неймовірні багатства та реліквії, серед яких була і Плащаниця Христа.

Найбільше Свята Софія постраждала від турків-османів, під натиском яких у 1453 році пав Константинополь. Останні захисники билися за святиню так запекло, що весь храм було завалено мертвими тілами. Легенда розповідає, що по них в’їжджав Мухаммед II Завойовник. Його кінь злякався, став дибки й підсковзнувся на залитій кров’ю підлозі. Султан обперся об мармур закривавленою рукою, залишивши відбиток на одній із колон у південно-східній частині храму. Якщо ви будете у Святій Софії, його вам обов’язково покажуть. Руйнувати собор турки не стали, перетворивши його на мечеть. Над куполом вони поставили півмісяць, прибудували чотири мінарети, знесли Престол, вівтарну перегородку, іконостас і амвон, який стояв у центрі храму. Мозаїки покрили штукатуркою, залишивши тільки шестикрилих серафимів у парусах під куполом і закривши їм обличчя мідними масками. І повісили вісім величезних щитів з іменами Аллаха, Мухаммеда та його халіфів.

В 1935 р. згідно з указом Мустафи Кемаля Ататюрка храм став музеєм. До кінця 1940-х рр. Американським візантійським інститутом були поступово розкриті й відреставровані мозаїки притвору, галерей та апсиди. А скільки вічних творінь іще чекають свого часу! Досі неясно, що було зображено в центральному куполі. На думку одних, на блакитному тлі сяяв золотий хрест. Інші ж вважають, що з величезної висоти дивився на світ Христос Пантократор.

Прощання

Спускаюся вниз, вирішивши ще раз обійти величний храм. На місці, де колись був Престол, сидить турист-американець. На колінах у нього пошарпана Біблія. Він підсліпувато мружиться, але продовжує читати. Світло струменить із вітражних вікон. Його багато, вистачає на всіх.

А ось і Вестибюль воїнів, де імператор залишав меч і де лишалася його охорона. Його прикрашає красива мозаїка. В центрі на троні сидить Пресвята Діва з Богонемовлям. Зліва з макетом святої Софії схилив голову Юстиніан. Справа Константин тримає в руках макет міської фортеці.

Опустивши очі, помічаю самовдоволеного рудуватого кота. Задерши хвіст, він велично прогулюється притвором, не звертаючи жодної уваги на нетямущих людей, які нічого не розуміють у котячому житті. Він охоронець, вірний охоронець цього кам’яного дива. На знак поваги та вдячності я гладжу його за вушками. Кіт невдоволено прискає, кусає мене за палець і, ніби нічого й не було, проходить далі. Він голосно нявкає:

— Не заважайте мені, я зайнятий!

Полишати собор не хочеться. Він уже став рідним і близьким. Знову й знову дивлюся крізь Царські врата у величезний простір, залитий світлом...

Опублiковано: № 2 (21) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: