Звичайно, справедливість більша й краща за несправедливість,
проте моральна досконалість ще більша й ще краща за справедливість.
И. О. Ільїн
Світ улаштований так, що й поганому, і доброму ми вчимося один в одного. На наше життя впливають думки, слова й учинки інших людей. Питання в тому, кому з них ми дозволимо впливати на нас. Православним християнам і пощастило, й ні. З одного боку, у нас безліч прикладів для наслідування. З іншого — ніхто не відміняє необхідності думати й вирішувати, що саме наслідувати з життя наших святих. Реальність часом ставить перед нами важкі для розв’язання завдання. Просте питання щодо правомірності застосування сили, коли Євангеліє вимагає підставити другу щоку, ставило в глухий кут дуже багатьох гідних людей. Як вчинити? Потрібна інформація, більше інформації. Традиційні житія святих не завжди дають відповідь на подібні запитання. Це — ікона. А нам потрібна й фотографія. І завжди є бажання проникнути трохи далі, за лінію горизонту. Давайте обережно спробуємо.
Чудовий російський художник Михайло Васильович Нестеров був одним із тих, хто створював в іконографії образ славетного й відважного святого — благовірного князя Александра Невського. Що перше спадає на думку, коли чуємо його ім’я? Правильно: «Хто на нас з мечем, той від меча...» Але давайте подивимося на святого очима того, хто довго йому молився і писав ікони з його зображенням.
В образі святого князя у Нестерова не воїнська відвага, не завзяття богатирське, а смирення перед волею Божою, готовність до покірного виконання покладеного на нього обов’язку. Лежить недбало кинута під ноги зброя. У руках князя — свічка. Голова схилена на груди, очі заплющені — він молиться. Образ святого сповнений дивовижної молитовної зосередженості, тиші, щирого сердечного почуття.
Але свічка догорить і час молитви закінчиться. Александр Ярославович візьме до рук меч і в черговий раз доведе, що вміє володіти ним. Як уміли володіти зброєю його предки й нащадки. Не через вихваляння молодецьке, не через марнославство й бажання підкорити світ, а з необхідності. Бо іншого шляху немає, недосконалість людська вибору не залишила. Убивати ворогів Вітчизни — це не право князя, а його тяжкий обов’язок.
Князь постійно воював і тому дуже добре розумів, яку ціну платить християнин за вбивство. Нехай і узаконене, нехай вимушене або зі шляхетних міркувань, але вбивство — це ненормально для християнина і для людини взагалі. Недарма за загальним правилом, православні воїни після війни на багато років відлучалися від Святого Причастя. Межа тонка, а поверхня слизька. «Благовірний» надто легко міг стати «грізним» і почати рубати голови навіть преподобним.
Руські князі приймали чернечу схиму перед смертю. Приймали не лише за звичаєм і зовсім не через забобони. Вони немов поверталися додому після довгого й небезпечного воєнного походу. Княжий двір загалом більше нагадував чернечу громаду зі своїм статутом, ладом і дисципліною. Бенкети ніколи не перетворювалися на шалені оргії. Для віруючого серця сутінки келії та тишу молитви не замінять музика та яскраве світло.
У лаврських печерах лежить Тит. Старий зранений воїн, який і сам заподіяв безліч ран і відняв чимало життів. Він не збирався ставати святим. Але кров — «сік зовсім іншої властивості». Пролита чи за наказом, у гніві, або в запалі боротьби — вона все одно породжує безумство, звертається до совісті й не дає спокою. Але поєднана з каяттям, вона може стати джерелом святості й справжніх див.
Лежить там і святий Ілля, теж воїн, чиє ім’я зробилося загальною назвою. І він теж не став жити-поживати й добра наживати, а залишив усе й пішов у ченці — плакати й молитися.
Звичайні солдати, люди некнижні, наукою не розпещені, вони, втім, чимало побачили у своєму житті. Вони обрали головне — і не помилилися. Сенс життя не в тому, аби у старості спокійно витрачати чесно — і не зовсім чесно — зароблене в молодості. Особливо, коли пролита тобою кров нагадує про себе ночами...
Півтора століття тому в саровських лісах жив ще один монах. За святість життя та нескінченну любов люди тягнулися до нього з усієї країни. Приїздила, бувало, до нього людина втомлена, вигоріла, спустошена. А він усміхався до неї та говорив: «Радість моя! Христос Воскресе!» І в людини одразу виростали крила. З келії старця летіла вона додому й знаходила нові сили й мотивацію, щоб жити. Старець дарував людям життя.
Ворог позаздрив монаху і його хисту. Якось лихі розбійники люто понівечили старця, якого всі так любили і шанували. Вони повірили чуткам про його багатство, але не зрозуміли, у чому воно полягає, і шукали золото. А знайшли старий чавунок і кілька картоплин.
Людей цих швидко схопили. Історія замовчує, чи розкаялися вони у скоєному. Невідомо. Але те, що злякалися — це точно. Адже навіть за давнім звичаєм за вбивство дітей, жінок і ченців, як нездатних захистити себе, карали смертю.
Старець сказав, що піде з обителі і взагалі з цих місць, якщо покарають розбійників. Так, вони винні й учинили підло й жахливо. Але подумайте, як би він зміг продовжувати зустрічати прибульців своїми світлими і простими словами? Знаючи, що став причиною засудження, каторги, а можливо, і смерті трьох, нехай і в усьому винних, людей?
Дарувати людям йому тоді не було б чого. А ось цього старець ніколи б не вибачив уже самому собі.
Є одне важливе запитання, яким люди переймаються з того самого часу, як почули Нагорну проповідь: чи все слід пробачати? Існує загальне правило, що пробачати можна лише особисті образи. Теорія зрозуміла й гарна, але на практиці — це не просте запитання. Не просте хоча б тому, що справжній християнин образу Бога сприймає як особисту. Просто не може інакше — це цілком зрозуміло. І часто особисте сприйняття, живе, емоційне, миттєве — не залишає часу обрати правильне рішення.
Радикально налаштовані християни в таких випадках часто згадують свт. Іоанна Златоуста і його слова про те, щоб «освятити руку ударом». Але як це характеризує великого вчителя Церкви — питання неоднозначне. Чи зміцнило це саму Церкву і чи стало причиною славнозвісних блискучих навернень — ми не знаємо. Святитель Іоанн увійшов до історії як святий радше всупереч цьому, завдяки кришталевій чистоті свого життя і дивовижно правильному розумінню й тлумаченню Благої Вісті. Усім прихильникам застосування грубої фізичної сили можна порадити для початку досягти висоти Златоуста в цих сферах. Ціна питання однакова в усі часи: ставай святим і роби, що хочеш.
Але що ж робити, коли поруч глумляться над ближніми або над святинею, а ти поки що не став святим, та й не станеш, швидше за все? Що робити, коли немає часу й можливості думати «бити чи не бити?» Бий. Бий, але пам’ятай, що був ще й інший вихід. Твоя недосконалість і лють ворога не дозволили його знайти. Бий, але не став це собі в заслугу. Бий і проси в Бога за це прощення й сподівайся, що Він тобі пробачить. Сподівайся, але не будь упевненим. І після того як суперник подоланий, простягни йому руку, омий його рани й будь готовий віддати за нього своє життя, якщо знадобиться.
У старому фільмі «Бен Гур» є сцена, коли Спаситель напуває водою знесиленого раба, для якого життя уже втратило сенс існування. До них поспішає охоронець, готовий обох за це засікти на смерть. І лише один погляд на Христа змінює і вираз обличчя солдата і його душу. Піднятий батіг безвладно опускається перед Світлом Істини.
Відблиск цього світла люди бачили й у саровського старця, і в багатьох інших людей. Кожний з нас носить у собі частинку, маленьку іскорку такого Світла. У церковній традиції це називається образом Божим. А отже — неможливого немає. Звісно, не всі злодії можуть побачити і зрозуміти це світло, але пробувати варто. Хоча б іноді.
Людина слабка. Але не будь-яка її слабкість є гріхом. Питання в тому, як людина долає свої слабкості. Спаситель прийняв на Себе все людське, окрім гріха. Усі наші радості й слабкості. Він милувався квітами й розважався на весіллі. Плакав, довідавшись про смерть товариша, і зазнавав голоду, спраги, страху. Чи був Він справедливий? Фарисеї вважали, що ні. А що таке — справедливість? Він справедливо й заслужено міг не пробачити злочинця, який висів поруч. Рай би залишився симетричним, прекрасним і... порожнім. Однак Він пробачив. Рай почав наповнюватися. Трохи згодом туди увійшли і один з Його катів, і ще один старий воїн — Лонгин. І тисячі тисяч інших...
