Такий от «рай»...

Розповів один чернець:

«Приснилося мені якось, що я вмер! Бачу поруч із собою когось світлого. Він стоїть поруч, але розглянути обличчя не можу. Це мій Ангел Хранитель, подумалося мені. І от, приводить він мене в якесь приміщення, на вигляд наче склад. Мене дуже здивували ті речі, які я побачив на полицях. Великі сулії з водою й пачки свічок. Кошички з яблуками й великодніми пасками. А поруч магнітофони, телевізори, музичні центри!

— Що це? Де це ми? — запитав я свого супутника.

— А це Рай, — вимовив він.

— Так який же це „рай“? Це лабаз якийсь! — засумнівався я.

— Це „рай сучасного благочестя“ — споживацької віри, — почулося у відповідь. А суворий голос мого супутника продовжував:

— Слухають церковні пісні на дисках і касетах, а самі не моляться! Дивляться служби по телевізору, а в церкву ані ногою! Бідонами набирають святу воду, святять яблука та яйця, але ніколи не сповідаються й не причащаються! Цим споживацьким ставленням до своєї віри й сподіваються виправдатися на Страшному Суді. От ці предмети благочестя й заслужили Рай!

— А їхні хазяї?

— А їхні хазяї... — і Ангел гірко заридав».

Великодні труби

Узимку зненацька лопнула труба — будинок залишився без опалення.

— Халтура! — заявили обурені мешканці майстрові ЖЕКу.

— Ні! — відповів він, — у мене халтурників немає. Всі працюють відмінно, незважаючи ні на які обставини. Я ж пам’ятаю — ці труби мої хлопці старанно варили торік, на Великдень. Навіть від вихідного відмовилися!

Несумісність

Ревність не по розуму — це як «снодійне із проносним»! Результат майже такий самий.

Дурник

— Та він у цьому монастирі як «сільський дурник».

— У такому гарному «селі» і «дурником» бути втішно!

Обійми Отчі...

Розповів один чернець:

«Є речі, про які боляче згадувати. Але, може, комусь знадобиться.

Коли живеш поруч зі священиком тривалий час, почуття благоговіння перед священним саном притуплюється. Моїм сусідом по семінарській кімнаті був один ієромонах. Згодом я, простий семінарист, став дозволяти собі досить зухвалі зауваження, згідно своїх понять про благочестя: «Теж мені чернець — і статечніших бачили, теж мені пастир — і ревніших зустрічали!» Якось, будучи особливо сердитим, я напустився на батюшку.

— Та ти на себе в дзеркало подивися! Теж мені «старець»! Митру він собі приготував, «архімандрит»! — із цими словами я дістав із шафи невдалу заготовку для митри, що значилась в батюшчиному «стяжанні».

Я підійшов до ієромонаха, що сидів на ліжку, і насунув йому на голову цю «митру». Потім накинув на його плечі ковдру, спорудивши подобу фелоні. І вже збирався взяти дзеркало, щоб дати йому помилуватися на результат свого знущання. Ще раз глянувши на свого сусіда, я завмер.

Переді мною сидів Він. Зганьблений мною Христос, Чий образ несе будь-який священик, сидів і сумно посміхався, дивлячись на моє божевілля. Для повноти євангельського образу мені залишалося лише плюнути Йому в обличчя й надавати ляпасів! І, здавалося, чийсь шепіт за лівим плечем підказував мені слова наруги: «Радуйся, „архімандрит“! Радуйся, Цар Іудейський!»

І досі не можу я без сліз згадувати про те, як батюшка обійняв мене, ридаючого, й тихо повторював: «Бог тебе простить!»

У той вечір я зрозумів, що означає священство...

Рясофорні бомжі

У поминальні дні можемо побачити дуже багато «рясофорних бомжів». Поряд із справжніми священиками цвинтарі потерпають від навали перевдягнених пройдисвітів. Вони недорого пропонують всім бажаючим свою пародію на заупокійну службу.

Але найстрашніше, що на це беззаконня є попит! Багатьох людей не цікавить молитва. Їм потрібен сам факт здійснення обряду. Не важливо ким — православним священиком, розкольником, розстригою або просто самозванцем. Але ж не буде гріха в тому, щоб запитати батюшку, хто він і звідки.

Подвиги

Справжні подвиги посилає нам Господь, а всі інші — надумані нами. Не обов’язково спати на сирій землі вниз головою по дві години на добу. Можна просто регулярно виносити відро для сміття.

«Най плачуся справ моїх гірко»

На першій седмиці Посту я дивився «серіал». За чотири вечори під спів монастирського хору мені показали моє дурне, непутяще життя. Я дивився на прожиті дні й плакав...

Розумом і Духом

Увечері йду з монастиря. Зненацька вечірню тишу пройняли дівчачі верески. Так молоді прочанки виявляли емоції. Ну, це вже нікуди не годиться! Вирішив зробити зауваження.

Повз них проходить статечний літній архімандрит. Ну, думаю, він їм зараз задасть! Обганяючи батюшку, поділився із ним своїми міркуваннями щодо бешкетного лементу. А він лише посміхнувся й лагідно зауважив: «Так вони ж молоді. Може їх налякав хто?» Та й пішов своєю дорогою.

Прочитав дівчатам «сахаринову мораль» про благочестиве паломництво й закликав до покаяння. Вислухавши їхні вибачення, запитав: «А чого ж верещали?» Виявилось, їх дуже налякав бродяга, що виліз із кущів. От тобі й раз! Я ж усе мислив за «розумним міркуванням», а батюшка відразу все зрозумів за Духом Христової любові.

«Непривітний» старець

Не жалував мене один архімандрит.
Принаймні, часто так мені здавалось.
Лише якісь уїдливі докори
доводилось мені від нього чути.
Не міг збагнути, в чім моя провина
і уникав як тільки міг його.
Мовляв: «Чого ж ти хочеш? Йди собі!»
Та варто раз було лише впокориться мені,
Як старець подобрішав, став привітний.
І зрозумів я: то була лиш перевірка,
Що я її ніяк пройти не міг!
Коли ж свою гординю упокорив,
Одержав в нагороду кілька слів.
Слова були ті золота дорожчі —
В них мудрість Духу й визначна наука...

Секрет поразки

Якби великому боксерові Мухаммеду Алі запропонували вийти на ринг у піст Рамадан, та ще й напередодні свята Ураза-Байрам, він би відмовився. Мовляв, не для того Кассіус Клей прийняв іслам і став «Великим Алі», щоб поганити свою віру. Навіть за великі гроші.

Якщо ж православний боксер вийшов на ринг у переддень Великодня, коли Церква співає «Най мовчить усяка плоть людська...», то чи варто дивуватися жалюгідному результату?

Будь-яке питання, та не будь-яка відповідь

— Батюшко! Чи правду кажуть, що ви на будь-яке питання відповісти можете?

— Звичайно, правда! Тільки я пам’ятаю, що за кожну відповідь сам відповідатиму.

Тростина

На війні важливо не «вижити» — дуже важливо залишитися Людиною.

Нещодавно був у гостях в одного знайомого. Ще в передпокої помітив елегантну складну тростину — такий собі символ франтівства. Закортіло роздивитися її ближче. Але тільки-но я простягнув до неї руку, як мене негайно ж присадив хазяїн будинку:

— Не займай, будь ласка. Це фронтовий трофей, сімейна реліквія. Дід привіз цю тростину з фронту і нікому не дозволяє доторкатися до неї навіть зараз. Каже, вона дорога йому як пам’ять.

Я був настільки заінтригований, що попросив приятеля задовольнити мою цікавість. Історії військового лихоліття мене цікавили завжди. Але цього разу я довідався про щось особливе.

Приятель піддався моїм умовлянням і переказав мені ту історію «реліквії», яку він, мабуть, не раз чув від діда:

«Це було на початку весни 1945 р. у Німеччині. Ще гриміли бої, але всім уже було ясно, що війна незабаром закінчиться. Наші війська рвалися до Берліна, трощили на своєму шляху гарнізони невеликих акуратних німецьких містечок.

На окраїні одного з таких містечок ми вступили в бій з якоюсь німецькою частиною. Мою увагу відразу привернув ворожий офіцер — у його руці була елегантна тростина. Пересуваючись досить швидко, він все-таки спирався на неї. Очевидно, позначалися наслідки недавнього поранення.

— Коли будемо їх бити, офіцера не займайте. Він мій, — сказав я своїм хлопцям. Тростина мені дуже сподобалася — гарний сувенір. Я вже уявляв, який матиму вигляд з нею в цивільному костюмі після війни.

У бою я особисто „вколошкав“ цього німця. Кульгавий фриць верещав своє „ніхт шіссен“, намагаючись здатися в полон. Дуже потрібний мені був той полонений! А от тростина — якраз!

Так і привіз я свій „трофей“ з війни. Відтоді з ним не розстаюся. Тепер вона мені по-старечому належна. А вишуканістю своєю начебто й молодості мені додає».

Я дослухав цю розповідь і сидів мовчки. Що можна було сказати? Я почув страшну правду про те, як людина одним вчинком сплюндрувала всю військову звитягу, всі ратні подвиги, здійснені нею раніше. Як солдат, що знищив багато ворогів, раптом відразу перетворився на банального вбивцю. У тому бою він убивав не за Батьківщину, не захищав життя своїх близьких. Він убив людину, щоб відняти тростину. Мені стало шкода його. Як шкода й убитого німця, який розстався з життям через незначну річ.

— Ти почекай, незабаром дід прийде. Може й дозволить тобі тростину роздивитися, — запропонував приятель.

— Ні, не варто, — відмовився я. Зустрічатися з його дідом мені не дуже хотілося. А доторкатися до тростини було просто огидно.

Багато живих

У фільмі «Гарячий сніг» є такий епізод:

Порите вирвами поле бою. Покалічені тіла людей, ворожі танки, що горять. У живих — нікого. Але ж одна гармата стріляла! Стріляла до самого кінця, зупинивши ворога.

Захеканий ординарець підбігає до генерала: «Знайшов! Живі! Багато живих!» Біля останньої вцілілої гармати — жменька бійців. Утомлені, поранені, але живі! Живі на полі смерті. Ті, хто билися з останніх сил і перемогли, зупинили ворога.

Увесь світ — як це поле бою. Сили пітьми сунуть лавиною. Повітря наповнене смородом звержених душ і палаючих чудовиськ. І часом здається, що живих захисників правди Божої зовсім не залишилося.

Але от приходиш у монастир і бачиш: ченці й миряни, священики й парафіяни — як жменька офіцерів і солдат біля останньої гармати. Вони теж утомлені й поранені. Але вони ведуть цей бій з дияволом, не відступаючи й не здаючись. І будуть вести його до кінця часів, тому що вони «Живі! Багато живих!»