Жило собі дівча

Жило собі дівча. Погано жило. Тато — алкоголік. Мати горбатиться двірничкою в жеку. Вдома — скандали, лайка і маленький братик. У школі «трійки» та «двійки». У майбутньому — жодної перспективи, окрім безглуздої фабрики. Скоріше б заміж! І дівча хотіло кохання. Великого та чистого.

Але вийшло інакше. З дочкою алкоголіка й двірнички «лазили». Але приводити в свій дім і знайомити з батьками не поспішали. «А як вона вчиться? А хто її батьки? А де вона живе?» — На ці прості батьківські запитання хлопчаки були ще не готові відповідати, не опускаючи очей.

Вона раділа кожному теплому погляду, кинутому в її бік. Спочатку подивився один. Потім інший, а слідом і третій... Будучи готовою на будь-яку жертву заради кохання, вона розпрощалася з невинністю. Зовсім не так, як хотіла б. Вона стала «доступною», але продовжувала сподіватися на те, що одного разу принц прискаче і відвезе її в казку, і все ще вірила у кохання.

Одного вечора дівчина сиділа в компанії у сусідньому дворі. Цигарки й гітара. Двоє юнаків зі своїми нареченими. Пара «мікронів» одинадцяти-дванадцяти років, заїдають льодяниками запах тютюну. І вона зі своїм сьогоднішнім «кавалером». Вона була готова увесь вечір слухати його брехню про любов до гробу, прекрасно розуміючи, що вся ця любов закінчиться — може, сьогодні, а може, післязавтра — на старому дивані на горищі.

— Закінчуй пісні співати! Ану заткнулись і марш по домівках! — владно сказав Добропорядний Мешканець будинку, що з’явився в сутінках.

— Дайте хоч пісню дослухати, — несміливо промовила вона.

— Ти, сучка малолітня, взагалі рота закрий! — гаркнув на неї Добропорядний.

У неї перехопило подих. Від образи, почуття безсилля і приреченості чути подібне. Вона чула це й раніше за своєю спиною. І вже навчилася не плакати на людях. А люди вважали відсутність сліз за безсоромність. Адже ніхто не бачив, як плаче вона вночі, уткнувши обличчя в подушку. Говорили їй капості і в очі. Але ось так голосно, при всіх, на весь двір — іще жодного разу. «Невже я дійсно нікому ніколи не буду потрібна? Невже все хороше — брехня, і мене... »

— Що ти сказав? — Спокійно, але якось жорстко вимовив п’ятнадцятирічний хлопчисько, який був із нею. Він підвівся з лавочки, повністю загородивши її собою. І, не кліпаючи, дивився в очі Добропорядному.

— Ти мені не тикай, шмаркачу!

— Я питаю, що ти щойно сказав?

— Те, що треба. Розпустилися тут!

Договорити Добропорядний не встиг, отримавши хлоп’ячим кулаком в око. Компанія кинулася врозсип. Тільки вона лише підвелася на ватяних від страху ногах. У наступний момент хльосткий ляпас кинув хлопчиська на землю. П’ятнадцятирічний юнак — не найгрізніший, як здавалося, «суперник» проти здорового мужика. І мужик, замахуючись, уже рушив до неї... Але хлопець підвівся! І знову стрибнув на мужика. Вчепився в нього рукою, обсипаючи градом ударів. Добропорядний намагався відбиватися, скинути з себе це розлючене кошеня. А потім раптом закричав: «Міліція!» — і, як осідланий кінь, кинувся до свого під’їзду. Хлопчак упав — йому теж дісталося.

— Йди негайно! Я сам розберуся — тобі це ні до чого, — сказав він їй. І вона послухалася. У вікнах засвітилося, і дуже скоро двір освітила синя мигалка міліцейського уазика.

Сам хлопчак додому не побіг — все одно знайдуть. А так, можливо, і батьків турбувати не доведеться. Вони тут до чого? «За свої вчинки кожен відповідає сам», — не раз говорив йому батько. «Не можеш закінчити — не починай!», — і це він запам’ятав добре. Тепер він був готовий відповідати. Закінчувати те, що почав. Має ж бути на світі справедливість? Ні, не в міліції, а якась інша, загальна, вища. «Боже, якщо Ти є...», — промайнуло в голові. І відразу згадався хрестик на шиї прабабусі.

Усю ніч його лякали в’язницею, складали протоколи, ставили питання. А він постійно намагався дізнатися у цих «дядьостьопів», як саме потрібно було вчинити? Як відповісти на цинічне хамство здорового мужика по відношенню до дівчини? Зрештою, правоохоронцям набридла ця тяганина. Справи путньої з цієї «битовухи» не пошиєш: бійка обопільна. Та й по-людськи хлопчак був міліціонерам симпатичний: не хуліган, вчиться добре, сміливий. За дівчину ось заступився, не злякався перед здорованем. Коротше, доважили пацану стусанів для остраху — і викинули на вулицю. Вже світало, коли він, кульгаючи, дістався до свого будинку. І заплилими від синців очима побачив тендітну фігурку на лавочці біля свого під’їзду.

— Ти за мене... Тебе через мене... — схлипуючи, почала вона. А потім просто вткнулася в його плече й плакала. А він гладив її волосся. Ще півдня тому він просто хотів з нею «розважитися». А зараз вже знав, що, сказавши «люблю», треба відповідати за це слово. Він провів її додому.

— Спасибі тобі, — прошепотіла вона на прощання.

Вони зустрічалися ще протягом року. Не те щоб це був роман. Більше ніхто не чіплявся до неї — адже у неї був хлопець. Та при тому такий, що ніколи й нікому не дозволить її образити!

Треба сказати, що свої стосунки їм вдалося зберегти у чистоті. Чи любив він її по-справжньому? Думаю, що ні. От і не хотів безчесно користуватися її довірливістю. Повинна ж вона колись знайти і своє жіноче щастя.

Після школи він поїхав учитися, потім армія, знову навчання, одруження, робота. Про неї він майже не згадував. Чув, що, начебто, вона вийшла заміж за якогось хорошого чоловіка і виїхала в інше місто. Батько її помер, а старенька мама, нарешті, отримала спокій і живе з дочкою.

Він згадав її, коли навчився говорити з Богом. Просто іноді, молячись, просив Усевишнього про те, щоб у тієї дівчинки з його дитинства все було добре. І вірив, що Бог обов’язково допоможе їй. Адже тоді, давно, він зрозумів завдяки їй щось дуже важливе. Щось головне про слово «люблю».

Одного разу у відрядженні він несподівано згадав про неї. У абсолютно незнайомому місті він раптом побачив немов її відображення — дівча років чотирнадцяти-п’ятнадцяти виходило з храму. Хоча він поспішав на службу, все ж провів поглядом це тендітне створіння, яке не полінувалося перед школою звернутися до Бога. Він згадував дитинство і шкодував лише про те, що тоді вони нічого не чули про Бога — час був такий.

Після служби його раптом гукнула на ім’я якась жінка. Він упізнав. Вона змінилася, трохи посправнішала. Троє дочок — одна от перед школою до храму встигла зайти. Може, бачив? Чоловік чудовий. Загалом, усе добре.

— Спасибі тобі ще раз, — на прощання сказала вона.

Опублiковано: № 5 (24) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
19:49 30.03.2011 | Валентинка
Я ДО СИХ ПОР ЖДУ-ЖИВУ С НАДЕЖДОЙ УВИДЕТЬСЯ С ЛЮБОВЬЮ!
23:24 31.01.2011 | Виталий
Молодец парень! Я же в подобной ситуации повел себя как последняя сволочь(((
23:01 15.04.2010 | Ника
Слава Богу за такой счастливый конец).
13:08 31.12.2008 | Alexandra
Очень правдивая история, которая дает надежду о том, что Добро всегда побеждает Зло, и что Любовь всегда воссторжествует.
01:36 29.12.2008 | Наталья
Спасибо! Аж до слёз...
01:24 21.04.2008 | Наталия_В.
очень красиво! а это настоящая история? Вот бы ДА!.. Жаль, что в основном у "таких" девушек все те так хорошо складывается...
13:08 27.03.2008 | Светлана
Грустная история.... Жалко что они не вместе остались.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: