Життя як квітучий сад

«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» — цим питанням мучиться людина у всі часи. Життя видається нам довгою дорогою, кінця якої ніколи не видно за поворотами. У юності тобі здається, що часу попереду багато і тягнеться він довго, і тільки у зрілості розумієш ціну кожної прожитої хвилини — і раптом закрадається смуток, жаль, що час упущено... Але чи так це насправді? Чи вміємо ми цінувати своє життя і насолоджуватися у будь-якому віці цим даром Творця?

 

Пропонуємо вашій увазі розділ з книги Івана Ільїна «Серце, що співає», в якому автор ділиться філософським «рецептом» вічної молодості.

Хіба людина буває коли-небудь задоволена тим, що в неї є? Їй завжди хочеться чогось іншого — бути іншою, мати більше, уміти те, чого вона не вміє робити. Завжди їй чогось бракує. Завжди вона скаржиться і претендує. Вона не вміє цінувати свій набуток і користатися з нього, беручи все можливе; і занадто часто їй здається, що вона неодмінно повинна «дістати» або «добути» собі те, чого в неї немає. Усі ми, люди, істоти ненаситні й невдячні, схильні до невдоволення і нарікань.

 

Ось так і з віком.

 

Є в житті людини така роздільна межа, до якої вона квапить плин часу і від якої вона хотіла б його уповільнити або зупинити. Цю роздільну межу люди переступають у різні строки. До неї людина каже собі й іншим: «Ну, я зовсім уже не така молода», — тому що їй усе здається, що її сприймають як дитину. А після неї людина завжди готова сказати й іншим, і собі: «Та я зовсім іще не така стара», — тому що відчуває тягар літ і не хоче піддаватися йому.

 

Ми всі непомітно позираємо на інших: що вони про нас думають, за кого нас мають і як визначають наш вік? А ці «інші» ніде не вчилися правильному сприйняттю людей і визначають вік за зовнішніми ознаками; й ознаки ці занадто часто бувають оманливими. Особистість людини є суть внутрішня, зовнішніми ознаками не вловима; а вік належить саме до внутрішнього світу людини, бо є властивістю духовною.

 

Бувають діти без серця і уяви, розсудливі не по літах і черстві від народження: «тощий плод, до времени созрелый» (Лермонтов); вони ніколи не були молодими і приходять у життя висохлими людьми похилого віку. І бувають люди поважних років, з глибоким серцем і живим духом, подібні до старого, благородного, вогненного вина. У кого серце співає, той завжди юний, а в кого серце ніколи не співало, той народився старим. Справжня молодість є властивість духу — його сила, його творча гра. І там, де дух тріпоче й розквітає, де серце співає, там старість є лиш нетактовність часу й оманлива видимість.

 

На жаль, люди мало знають про це. У них бракує духовної сили, аби самостійно визначати свій вік; і не відають вони мистецтва залишатися духовно молодими. Тому скоряються станам свого тіла, заклопотано рахують про себе пережиті роки, скрушно дивляться на своє волосся, що випадає, намагаються приховати від інших свій справжній вік, гніваються на необережні питання, замовчують день свого народження і врешті-решт вважають свої залози за головне в житті...

 

Як часто ми страждаємо від короткозорості та наївності. І не розуміємо, що духовність є ключем до справжнього щастя...

 

Змолоду людина дивиться вперед в очікуванні небувалих можливостей; їй не терпиться стати старшою і показати себе дорослою, бо чуються їй звідусіль образливі слівця («дитина», «хлопчисько», «молокосос») і їй усе здається, що люди обмінюються посмішками стосовно неї... Вона мріє вирости з дитячих літ і пізнати всі таємниці дорослості, які від неї чомусь приховують... Навіщо?

 

Та ось звершилося: випробування дитинства закінчилися і дорослі говорять з нею як з дорослою; дитяча образливість зникає, ні юнацької зарозумілості, ні дратівливості більше немає. Тільки здається їй, що старше покоління нудне й докучливе, і є в ньому щось старомодне, застаріле, якась навіть зашкарублість. «Ці люди» похилого віку думають, що вони мають якийсь особливий «досвід життя», якого вона начебто позбавлена; що вони все знають і розуміють краще і що все завжди має залишатися «по-старому, як мати поставила». І всі вони посилаються на свій «авторитет» і немає їй ходу. Утім, час іде, і скоро вона вступить у свої права...

 

Непомітно для себе вона переступає потім ту фатальну межу, той життєвий вододіл, після якого людина перестає квапитися й опам’ятовується лише тоді, коли все уже відбулося. Тепер їй уже не хочеться ставати все старшою і старшою — досить. Навпаки, так приємно було б сповільнити або й призупинити політ часу. Ось уже підростає нове покоління, зі своїми новими смаками, манерами й судженнями. І їй уже здається, що це якась дивна молодь, що в неї щось негаразд і що сама вона не знає, чого хоче. «Важко з ними домовлятися, вони нас не розуміють, а ми їх». І скоро вона вже жалкує за минулим, і хотіла б його повернути, і хотіла б скинути з пліч десяток-півтора літ... Та, на жаль, це неможливо.

 

Отже, людина завжди невдоволена; і вона не має рації в цьому, особливо в тому, що стосується віку. Потрібно не скаржитися і не ремствувати, не квапити і не сповільнювати, а відходити від свого віку, не піддаватися йому. Вік не визначається тривалістю життя і станом тіла; він визначається іншим мірилом. Покірність і безпорадність тут недоречні; страх і недомовки — принизливі. Потрібно домагатися і домогтися незалежності від свого віку. Не потрібно сперечатися з ним і обтяжуватися ним; нехай приходить старість: вона не повинна гасити нашу молодість. Можна бути відразу старим і молодим. Потрібно духовно долати свій вік і перетворювати його на неважливу дрібницю існування...

 

Легко сказати... А от як це зробити?

 

А ось як.

 

По-перше, потрібно визначати вік не за станом тіла, а за станом духу. По-друге, потрібно насолоджуватися у кожному віці його благородними радощами й вирішувати поставлені ним духовні завдання. І, по-третє, потрібно жити в кожному віці тим, що не старіє і не застаріває, що від віку й на віки. І все це є мистецтвом життя.

 

Кожен вік має свої квіти. Кожен обдаровує своїми радощами. Кожному доступна своя духовна краса. І потрібно вміти насолоджуватися усім цим.

 

Дитина розплющує очі й бачить перед собою всесвіт в усьому його багатстві й пишноті. Кожна билинка готова повідати їй свою таємницю, кожна квітка дивиться на неї з привітною ласкою; кожна комашка вабить її своїм польотом; кожне дерево шепоче їй про велич і силу. Це є час природного багатства, здивування, радості, довірливості й таємниць. Незаймана відкритість душі, радість пізнання нового, здогадок і передчуттів, художня серйозність у грі, безпосереднє злиття з природою, перші пробудження духу...

 

Юнак відкриває любов у її солодкій млості і в її болісному блаженстві. Кожна жінка видається йому ніжною таємницею, у кожній — обіцянка можливості майбутнього, ідеального щастя. Це час мрійливих пошуків, закоханості й соромливості, дружби і зречення, час «питань» без відповіді й час внутрішньої боротьби з самим собою. Весна, цнотлива любов, перші бурі, перше гартування в розчаруваннях, втіха щирої любові до всього всесвіту...

 

Доросла людина знаходить своє життєве покликання і займає своє місце у світі. Її чекає низка дорогоцінних і радісних відкриттів. Вона пізнає життя в усій його складності, серйозності й відповідальності; вона стверджує свою духовну самостійність; вона переконується в тому, що воля є силою, яка будує й оформляє. Це час, коли кристалізується особистий характер, виявляються свої сили й здібності; час захопливих задумів і перспектив, час створення сім’ї і народження першої дитини. Щастя життя, яке почалося. Радість любові, яка відбулася.

 

Зрілий чоловік пізнає радість і муки людської творчості й божественну значимість світу. Він уже бачить і предметну глибину життя, і межу своїх особистих сил. Перед ним розкривається сутність речей, і життя його вступає в період плодоношення. Це є час публікації основних праць і виховання нового покоління, час заслуг, визнання і сходження. Краса пізнього літа; пахощі складеного сіна й зібраних яблук; щастя зрілих і докінчених звершень.

 

Старість смакує спокій і тишу серця; вона бачить перед собою дивовижний горизонт життя і насолоджується владою вільного зречення. Це час віддаленого споглядання, солодких спогадів, вищої духовної зрілості. Дивовижна безпристрасність дружби; благодатне багатство осені; самотнє стояння на сторожовій вежі; тихе учительство мудреця; світова скорбота філософа; молитва відлюдника про людей, котрі страждають.

 

А древньому старцю дано ще більше і ще вище: йому відкривається таємнича доцільність світу в усій її глибині й благості; він уже проникає поглядом у потойбічне життя і готовий благословити свій земний кінець. Тихе звільнення від усього занадто-людського; неупереджене й безкорисливе споглядання; благословляюча любов; променистий захід сонця; передчуття близького перетворення життя.

 

Подумати лишень: яка щаслива людина, котра приймає втіхи старості й не втратила дарів юності... Яка щаслива вона, якщо в серці її, як і раніше, співає любов, а зі старечого ока іскрить дитяча щирість...

 

А якщо вона прожила своє життя у служінні вічному — в любові, в духовному спогляданні й у божественному полотні світу, — то життя її було благословенне й щасливе. Це означає, що вона ще дитиною раділа диханню Божому у світі і що в юності вона споглядала іскру Божу у своїй коханій; вступаючи у життя, вона вже осягнула, Ким вона покликана і до чого, а в зрілості — твердо знала, Кому й чому вона зберігає вірність. Тоді й пізня мудрість її буде просякнута духовною любов’ю, і вона світитиме своєму народу, як духовний маяк.

 

І хто вступив у її промінь, той відчує неземне джерело цього променя. І, покидаючи землю, вона спокійно й радісно вступить у той вічний світ, якому все життя належали її помисли.

 

І якщо так жити, то життя стане квітучим садом. Вік буде подолано, старість виявиться натхненною. І не буде на що скаржитися й ремствувати.

 

Опублiковано: № 5 (47) Дата публiкацiї на сайтi: 17 January 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
10:12 16.05.2011 | vik
Дуже красиві слова... але якраз рецепту я не побачила.
"он уже постигал, Кем он призван и к чему"... а як цього досягти?
16:00 13.02.2011 | elena
не потерять себя и благодарно принимать каждый свой возраст - это так просто и так сложно
13:11 03.02.2011 | Андрей
А я не понял. С одной стороны говорит, что наду "уходить от своего возраста, не поддаваться ему", а с другой - "надо жить во всяком возрасте тем, что не стареется..." Много красивых слов...

Но с одним я согласен - что возраст это категория духовная скорее, чем телесная. Я, например, себя оч. часто еще чувствую пацаном, хотя мне уже 33 года и у меня 2-е детей...
15:47 18.01.2011 | Елена
"...духовность есть ключ к истинному счастью... " - жаль, что не все это понимают. Спаси, Господи, за размышления и "рецепт" вечной молодости.
12:57 18.01.2011 | Galina
Всё просто и правильно!!!
23:24 17.01.2011 | Светлана
Слова Ильина не стареют и актуальны во все времена!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: