Про те, що відбулося тоді з нами у Вознесенській церкві, знають лише мої батьки. Навіть батькам чоловіка ми не сказали, — надто вже все, що сталося, було непередбачуваним, інтимним і непояснюваним. Про це, можливо, більше ніхто не дізнається, але дивлячись, як живуть дорогі та близькі люди, мої друзі, просто близькі знайомі, шукаючи й не знаходячи спокою та радості в сімейному житті, з кожним роком усе більше й більше хочу розказати цю історію. Розказати про початок величезного щастя в нашому маленькому світику. Розказати, щоб інші почули. Щоби повірили, задумалися, і, можливо, змінили щось у своєму житті...
Починаючи студентське життя у столичному вузі, ні я, ні мої подруги не налаштовані були якимось особливим чином берегти свою невинність. Дівчата ми були доволі симпатичні. І хоча хлопці, дивлячись нам услід, не падали штабелями, нестачі в піднощиках шоколадок і розпивачів «келишків чаю» в гуртожитській кімнатці не було. «Свого» хлопця я побачила відразу. Те, що це «моє», зрозуміла з першого погляду. З другого — упевнилася, що це взаємно. А після третього ми почали зустрічатися. Ліжком діло скінчилося рівно через 1 місяць і 6 днів після того, як він пошепки сказав мені про любов у день святого Валентина.
Моя мама категорично вимагала від мене й молодшої сестри не спробувати забороненого плоду близькості з чоловіком до повноліття. Але, збираючи до університету, приречено видала мені баночку із протизаплідними пігулками й розповіла, як користуватися. «Якщо вже завагітнієш, приїжджай, щось вирішимо», — мама, хоч і була православною і ходила до церкви, не вірила, що її дитятко лишиться в чистоті до самого вінчання. Та що там, про моє заміжжя тоді ні вона, ні я не думали. Все це було далеко, а нове статеве життя без заборон — прямо на порозі...
Зустрічалися ми з моєю майбутньою другою половиною «як усі». Разом прогулювали пари, гуляли до закриття гуртожитків по студмістечку, горлаючи пісні й поглинаючи стандартне «пиво з горішками». Коли вдавалося, лишалися одне в одного ночувати, спроваджуючи сусідів по кімнаті. І, звісно, запобігалися.
Ми одне одного любили. Дуже сильно, міцно, безоглядно. Але при цьому сильно мучили. Я — відносно спокійна, коханий мій — теж, але не бувало і дня без скандалу, псування нервів або розбірок. І абсолютно все — на рівному місці. «Ненавиджу його, зневажаю! Звідкіля він узявся на мою голову! Хочу, щоб зник. Зараз же!» — писала я у своєму щоденнику після чергової «вияснялівки». А поряд, на наступній сторінці — «Він найулюбленіший, він — моє щастя, найкраще, найдорожче». Тоді незрозуміле моє роздвоєння лише зараз для мене розкрилося, розшифрувалося, оголивши бідну, поранену блудним життям душу й любов. Справжня Любов сама по собі чиста, добра, віддана, зовсім не здатна завдати болю коханому і глибоко жертовна. Вона дана Богом як величезна милість людині й розкриває повноту й незбагненну силу Любові Божественної до свого творіння. Але гріх як злочин людини проти Творця спотворює цей дар до невпізнанності. Величезну, незліченну кількість прикладів любові-муки, любові-страждання маємо ми перед очима. Анна Кареніна і Вронський, Емма Боварі і Родольф, Гумберт Гумберт і Лоліта, Феб і Есмеральда страждали саме тому, що любили любов’ю розпусною, гріховною, злочинною. У справжній чистій любові не завдають одне одному страждання й болю.
Ось так і жили: любили, сварилися, мирилися. Зрідка, на свята, і до церкви ходили. Навіть сповідалися й причащалися. Батюшки вислухають сповідь, скажуть молитися за благополуччя в сімейному житті до таких-то святих. А ми повернемося додому — і знову за своє...
Одного разу на Новий рік ми з моїм хлопцем, уже маючи за плечима трирічний стаж «зустрічання», поїхали до мене додому. Батьки подивилися на нас... «Женіться», — кажуть. Постановили на літо, десь у липні — під вінець. Радісні, окрилені повернулися ми до Києва. «Все буде по-іншому, по-новому», — співало серце.
І тут зненацька мене почало переслідувати відчуття біди, якоїсь великої і невідворотної. І ще я відчувала, що біда настане, але я буду жити з нею і перемагати довго й уперто, без відчаю та паніки. Моя інтуїція, а точніше Ангел Хранитель, щосили мене попереджав.
Мабуть, це був наш останній шанс. Ми прийшли обоє до церкви на сповідь і причастя. Завтра починався Великий піст — час щиросердого покаяння та очищення. Ми стали в чергу до одного батюшки. Бачили його вперше. Свій «головний» гріх я завжди казала у самому кінці, щоб дати собі час морально підготуватися. Соромно було, як-не-як. І тут, після оголошення про наші неплатонічні стосунки з коханим, благодушне обличчя батюшки перемінилося, і він раптом жорстко сказав: «Відлучаю тебе на рік від причастя».
Мої сльози не змусили на себе довго чекати. Я, плачучи, пояснила, що нам через півроку вінчатися — як же без причастя? А священик наполягав: «Ти ж блудним життям живеш, як смієш ти взагалі Тіло і Кров Господню приймати!» Ридала вже навіть не я, а моя знесилена, зав’язла в гріховному болоті душа. Священик пішов у вівтар помолитися, я лишилася сам-на-сам із іконами, на маючи сил підняти очі на лики святих, і лише сильно-сильно просила Бога мене простити. Коли повернувся батюшка, він сказав спокійно і серйозно: «Обіцяй, що більше не будеш спати зі своїм нареченим до вінчання. Клянися на Біблії назавжди полишити блудне життя й надалі бережи себе в чистоті». Ці слова дикістю прозвучали для мене. А першою думкою було — «це ж неможливо!» Але душа вчепилася за цю ниточку й з усієї сили заблагала про поміч. «Клянуся», — сказала я. І через хвилину вже берегла в собі Христа прийнятого. А за мною ішов мій коханий. Батюшка, поговоривши з ним, знов ходив у вівтар для молитви.
До кінця служби я проплакала від щастя. Мабуть, до тієї миті я ніколи не була такою щасливою. Душа моя молилася й не знаходила слів удячності Богові за цю милість, за спасіння, за допомогу в боротьбі з гріхом і благословення на нове життя. У той же день безслідно зникло відчуття біди і з’явилася сильна впевненість, що тепер усе буде по-іншому.
Те, що Бог простив нас, я читаю тепер в очах моєї донечки, яка ось уже сім місяців наповнює щастям наш із чоловіком дім. І одружилися ми радісно, і живемо в любові чистій, неспотвореній, без образ, і дитину чекали із захватом, і народжувала я легко...
Страшно подумати, що чекало б на нас, якби ми не відмовилися перед Великим постом від звичайного, «як у всіх», гріха.
Від редакції
У цьому листі ми маємо щасливу несподіванку познайомитися із вдячною реакцією людини на суворість священика. Зазвичай священиків лають за завищені вимоги до прихожан, за відірваність від життя і т. п. Тут же людина благословляє, по суті, пастиря, що використав принципову суворість у потрібний час у потрібному місці, і цим посприяв переміні життя.
Одна річ — виконувати заповідь «не судіть, щоб і вас не судили», перебуваючи в такому ж стані, що й людина, яка грішить. Зовсім інша річ — покривати гріхи тоді, коли ти поставлений у стан начальника — батька чи матері, директора, пастиря. Начальник, який із міркувань «не судіть...» закриває очі на гріхи підлеглих, дає гріху зелену вулицю і ще більше грішить. А тому помолімося Богу, аби пастирі не втрачали розсудливої суворості, такої корисної для розхлябаних і розпущених парафіян. Тільки щоб суворість ця була поєднана з любов’ю, бо любов і лише любов навчить, де закрутити гайки до межі, а де — ослабити.
